— Доведеться нам, пане сотнику, показати, що ми козацького роду. Ходімо!
Віддавши коней ординарцям, командири першими вийшли на міст. За ними пішли вже й стрільці. У передмостовому укріпленні більшовиків не виявилося. Вони відійшли на пагорок і звідти почали стріляти. Коли ж по мосту пішла кіннота мазепинців, більшовики вирішили за краще розчинитися в темряві.
Від Нижнева почався безупинний рух вперед. Червоні відходили так швидко, що козаки не могли їх наздогнати. «Як скоро ми не йшли, — згадував запорожець Слоквич, — а дігнати не могли ворога» [139, арк. 1059–1063].
Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні. «Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини… і запануєм у рідному краю…» [139, арк. 1059–1063].
До Збруча вийшли наприкінці вересня. На східному його березі лежало село Сатанів. От як згадував цей день вояк Олександр Рибчинський: «Сьогодня одержали наказа переправитися через Збруч у селі Сатанові і, незважаючи на малі відділи ворога, що будуть праворуч та ліворуч від нас, іти як можна скорше на Проскурів, куди ріжними шляхами підійдуть назавтра другі частини нашої армії, і тоді ми повинні зайняти це місто.
Коли цей наказ став відомий, вся батарея оживилась, заговорила:
— Ну, слава Богу! Вже повоюємо на свойому терені! Від Проскурова недалеко і додому!
Що й говорити, в батареї настрій був підвищений. Всі чекали і не могли діждатися тої хвилини, коли вже лишимо Галичину й перейдемо на «свою Вкраїну».
І от настав той час…
Нарешті батарея опинилася на березі Збруча. По тім боці його розкинулося село Сатанів. Зупинилися, чекаючи розпорядження, в якому порядку та яким чином почати переправу. Два вершники з команди зв'язку поїхали оглядіти місток на Збручі, що був наскоро збитий піхотою Волинської дивізії, яка ще вчора ввечері тут переправлялася. Деякі з козаків не втерпіли, поки повернуться вершники, й пішли також подивитися на той місток, щоби, як їм здалося, раніш від вершників принести на батарею відомости про стан містка.
Були такі нетерплячі. Инші стояли коло гармат, позлазивши з коней, курили і дивилися на той бік Збруча, на село. По березі річки, яка тут досить вузька, в поетичному безпорядку були розкидані білі хатки, вони потопали у садочках.
Дерева стояли, наче б вкриті перістим килимом; була вже осінь, і на гиллі тремтіло жовте, червоне, зеленувате листя.
Осіннє сонце грало своїм промінцем на золотій маковці церкви, яка на цім різнобарвнім фоні яскраво виступала білою плямою. Але довго не прийшлося любоватися на цю картину, бо вершники вже повернули і командір віддав наказа вирушати.
В порядку все рушило до містка. Козаки підтягали пояси, поправляли зброю, заломлювали на вухо шапки й оглядали коней. Кожному хотілося, щоб при проїзді через село виглядати якнайліпше.
Якже, тут «наші дівчата»! «Наші селяни!»
Чути було в оправдання:
— Хай побачуть, що ми не такі, як большовики!
Крім того, не можна інакше, бо кінна дивізія вже тут, хай побачуть, що і гарматники не гірше від них!
В такому настрію переправилася батарея і почала в'їздити на гору по вузенькій вуличці, що йшла до церкви, там, за рогом, її чекала кінна дивізія, до складу якої ми належали.
Раптово, коли передня гармата вже минала церкву, віддано команду «стій!». Колона зупинилася, і командір почав «шикувати» батарею.
— Певне, командір дивізії буде дивитись, — переговорювались поміж собою козаки.
І ось із-за рогу вулиці показався вершник… За ним якийсь старий дідок у російській військовій шинелі несе хреста, обв'язаного рушником, далі по два в ряд кілька чоловік несуть хоругви, за ними показуються дівчата, які на білих рушниках несуть кришку від труни, одну, другу, третю і четверту. А так і чотири труни, і за трунами іде оркестра Волинської дивізії.
Музика похоронного маршу жалібно стогне, наче плаче за цими невідомими. А там за музикою — дівчата в биндах, баби, чоловіки й багато, багато дітей. Деякі баби йдуть і плачуть, гірко плачуть. У однієї теж син загинув, друга ось уже 3 роки не має вістки від свого, а та — просто плаче, бо нікому за ними, тут невідомими, плакати…
То ховали козаків Волинської дивізії, які вчора тут полягли в бою за переправу цю.
Похід уже пройшов біля батареї, яка віддала пошану мертвим, а батарейці ще стояли мовчки; кожен дивився в землю та думав свою думу:
— Скільки їх уже полягло за визволення рідного краю? Скільки ще поляже й хто зна, кому з нас зараз черга?
— Щасливі — хоч на рідній землі поховали, а нас — ще невідомо де! — прошепотів якийсь з козаків.
Хотів я подивитись на того, хто це сказав, але різко роздалася команда і батарея, мов прокинувшись, рушила назустріч невідомому» [139, арк. 94–96 зв.].
Назустріч невідомому рушив і Василь Прохода разом з Шепелем та кінною сотнею. Відійшовши від Сатанова на схід 6 верст, зупинилися відпочити. Сюди мали прийти і стрілецькі сотні.
Ніч минула неспокійно. За селом пострілювали розвідки ворожих сторін.
Тривожно спав і Прохода. Наснилося йому, що вийшов він на крутий берег якоїсь річки. Краєвид на сході зачаровував. Раптом край кручі зсунувся і Василь покотився униз.
Вранці розповів про сон Володимиру Шепелю і висловив впевненість, що сьогодні буде поранений чи вбитий. Шепель сказав, що все це дурниці…
Оскільки розвідка попереду виявила значні сили червоних, комдив Володимир Галкин, що також весь час був на передовій, наказав 4-й Сірій бригаді повернутися до Сатанова. А Сатанів уже обстрілювала більшовицька польова артилерія. Як видно, червоні мали намір вибити українців за Збруч, а на лінії річки створити оборонну лінію.
«Полковник Галкин з начальником оперативного відділу штабу дивізії сотником (пізніше полковником) Олександром Волосевичем мав свій польовий штаб в одній садибі на східному краю міста, — оповідав Василь Прохода. — До них приєднались Шепель й я. Вже стало у нас звичкою, що начальство повинно було бути на передовій лінії… Тоді за нами з певністю йшли наші підлеглі.
Минуло більше години досить сильної гарматної, рушничної й кулеметної стрілянини, в час якої з'ясувалось, що головний натиск большевики ведуть з того села, де ми ночували. Проти них була лише 12-та сотня, а 13-та займала позицію на північний захід від неї й не мала проти себе ворога. Тому треба було негайно пересунути її на допомогу 12-й сотні.
Щоб дати належні вказівки командирові 13-ї сотні, я сів на коня й поїхав особисто до нього. У цей час над полем бою розривалися большевицькі шрапнелі та перелітали через нашу передову лінію рушничні кулі, на які я не звертав уваги, але потім відчув, що щось ударило мене в груди.
Спочатку я подумав, що це якась шрапнельна, вже безсила, куля вдарила мене, але через хвилину почало темніти мені в очах.
Зі мною був ординарець. Я тоді зліз з коня й гукнув йому, що мені недобре. Той під'їхав до мене. Поблизу стояла кулеметна тачанка, при якій був, крім кулеметчиків, санітар. Коли останній підійшов до мене, я втратив свідомість… Як у блискучому видінню впродовж не більше мінути повторилось в пам'яті все моє життя, від дитинства до останнього менту, так ніби хвилево я знову пережив його, відходячи в небуття» [96, с. 400].
Було це 23 вересня 1920 року…
На кулеметній тачанці Василя перевезли за Збруч. У перев'язочному пункті він прийшов до тями. Виявилося, що рушнична куля пробила груди наскрізь, пройшла праву легеню й вийшла біля хребта між ребрами. Куля не деформувалася, а тому залишила невеличкі отвори, які закрились, і кров перестала з них витікати.
— Ваше щастя, що куля не роздробила вам хребта. Поранення поважне, але все буде добре. Можете навіть закурити, — сказав лікар і запропонував Василеві цигарку.
Нестерпне «лікування»
Два тижні Василь лежав у гарячці у польській лічниці Чорткова. Довідавшись, що в Коломиї є український шпиталь, він, хоч був дуже слабкий, вирушив туди потягом.