У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.
Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.
— Так що, пане підполковнику! — з погрозою мовив колишній командир. — Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.
— Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.
— То ви думаєте, що у мене смердить?
— Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно — і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.
— То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?
— Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.
— Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, — «глаз вон!». Заходьте до мене!
Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив «зі свідомістю власної вищости» вуса «а ля Вільгельм» та кашкет на німецький зразок.
За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.
Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. «Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].
У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.
Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].
«Це були люде, це було військо»
Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.
Уважно вивчивши «Записки…», 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: «Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів — підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний» [95, с. 72].
Останнім розділом «Записок…» став «Національно-культурний вплив Сірих на населення України». В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.
Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. «Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати». За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].
Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].
Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].
Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників «нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв». У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки «своїй моральній силі» [95, с. 115, 116].
Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або — борони Боже — грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].