Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа — кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.
Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…
Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється… Ніби про той самий «курінь смерті» писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: «Іноді «оперетковим отаманам» щастило сформувати сякий-такий відділ… Тоді «отамани» ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази» [9, с. 12].
Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого «випав обов'язок» знищити «отаманію»: «На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую… Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів…» [8, с. 31].
Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.
Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей на інші, вже яке десятиліття навмисно «плутають» отаманщину з анархією. І доходять до «резонного» висновку, що основною причиною поразки є отаманщина. Мовляв, саркастично зауважив Яків Гальчевський, «ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну» [41, с. 229].
«Ми часто чуємо слово «отаманія», говорене з презирством, іронією та зневагою… — писав він. — Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: «я», «я», «ми»… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, «отаманія». Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це «отаманія»… Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є «отаманія»?..
Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це — «отаманія». Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово «отаманія», і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота «отаманія»… Отамани — люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний… Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі» [41, с. 228, 229].
Кримінальні зграї є серед кожного народу. Та де, скажіть, демократичний уряд спонукає своїх громадян до розбою?
Урядова ж партія соціалістів-революціонерів, на словах піклуючись про хліборобів, уже навесні 1917 року закликала їх забирати силою у дідичів «нетрудову землю». Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни охоче стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Перші розбої почалися наприкінці серпня 1917 року. «З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства…» [42, с. 37].
Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше — твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство «чекало тільки організуючої сили»… [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української «влади»?
Проблема Директорії полягала в тому, що з «отаманщиною внутрішньою», власною боротися ніхто не збирався — ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували «отаманщину» в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.
Якщо ж розуміти «отаманію» як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР — саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.
«У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, — писав у «Записках Непокірливого» Василь Прохода. — Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин — таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі» [96, с. 305].
«Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам… Його заступник отаман Осецький… став на шлях інтриганства». Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів «із середовища тих отаманів»? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.
Виникає питання: чому «дух авантюрництва», що «гніздився в його (Осецького) вдачі», не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана — навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?
А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який «руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям» (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?