Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. «Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, — такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні» [40, с. 193].
Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як «зразкового старшину». Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода — нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!
«Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, — писав Микола Чеботарів. — Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий…» [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю «Ермітаж» у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, «ще пару старшин» і сотника Волоха. «Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки… — згадував Чеботарів. — Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сотник Волох стояв на «бачності», як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак непристойно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі «амікошонства» з підлеглими» [8, с. 106, 107].
Оце невідповідне, «цілком невійськове» поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні… Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.
Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.
Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), — Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію — «Запорозьку Січ», переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.
Підполковник Божко, за власним визнанням, став «отаманчиком першої категорії» свідомо — коли переконався, що на чолі армії стоять «нефахові люди», які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час «єдиним авторитетом», зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку — бо на чолі українського руху стоять «нефахові люди типу Петлюри», а тому він, підполковник Божко, «робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням» [71].
Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.
За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: «…В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, — зазначав Григор'єв. — Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» [122, с. 132].
Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.
Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився «слабим для ліквідації тих авантюр», бо був «надто великим гуманістом» [96, с. 306]. Я б уточнив — «надто великий» гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю «республікою на колесах».
Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав «колективу розумних національно-політично свідомих» і одностайних діячів — «таких, як, наприклад, мав Ленін» [96, с. 306].
Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, — енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, — таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів — як «своїх», так і чужих.
Василь Прохода висловив цікаву думку: «Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України». І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].
«Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, — писав Василь Прохода. — Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби…» [96, с. 306, 307].
Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.
Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.
А книгу «Симон Петлюра» (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що «найсвітлішою постаттю» у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд людини, яка все що могла віддала Батьківщині.
Та й сам Прохода до кінця не вірить собі — у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала «не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я». Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру…
Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я — попри катастрофічні помилки — стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана — як би вона не була слушно вмотивована — оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.