Попри тяжку працю, родина Василя страшенно потерпала — навіть сала не було за що купити. Жили тільки з того, що давав город. «Доводилося часом мастити картоплю воловими шкварками з рештками лою, що були призначені для кормової мішанки курям». Маруся бідкалася, що Василь «зі своєю химерною аграрницькою ідеєю («сам собі пан на власній землі»)» довів родину до того, що дитина повинна була їсти курячий корм [97, с. 126].
Цього разу виручив Платон Цісар. Він позичив тисячу крон, і це допомогло вийти зі скрути. А потім почали нестися кармазинки. За місяць вони приносили до півтори тисячі яєць, кожне з яких у зимові місяці коштувало крону.
Платон Цісар у той час очолював Союз українського сокільства. Народився він 18 листопада 1894 р. в м. Умані в сім'ї Мусія Марковича та Горпини Цісарів. Мав братів — Івана (1882 р. н.), Карпа (1889 р. н.) та Іова (8.5.1889 р. н.) [34, с. 188]. 1910 року в Умані Платон закінчив 6 класів гімназії. До Світової війни працював залізничним урядником, а тоді пішов до російської армії. Від 1917 року служив в українській армії. 1919 року воював у загоні гайсинського отамана Ананія Волинця. Брат Платона Іов став відомим отаманом Чорною Хмарою. Після саморозпуску загону Волинця Платон опинився за Збручем. Як козак Армії УНР був інтернований у Стшалково. 25 серпня 1922 року втік з табору до Німеччини, а звідти — у Чехословаччину, де закінчив лісовий факультет Празької політехніки…
Весна 1934 року принесла нещастя — захворіли кармазинки. Довелося порізати їх. «Почуття порядності» не дозволило Василеві відвезти на продаж курячі тушки, хоч за кожну він міг дістати 25–30 крон. «Ніби пустка настала на моєму хуторі, — згадував кубанець. — Не чути було ані співу півнів, ані кудкудакання курок. Повторилася ніби та трагедія, лише в значно меншому мірилі, яку мав перед півстоліттям мій покійний батько, коли у нього загинули від чуми всі вівці. Глибину цієї трагедії міг зрозуміти лише справжній хлібороб…» Так Василь Прохода поховав свою хліборобську мрію «бути самому собі паном» [97, с. 129, 130].
Син Роман згадував: «Батько викопав глибоку яму і кидав туди мертвих курей і пересипав вапном — а це було єдине наше багатство! Тільки раз у моєму житті я бачив, як мій батько плакав» [70 Б].
Через економічну кризу в ЧСР люди потерпали від масового безробіття. Навіть на тяжку фізичну працю влаштуватися можна було завдяки протекції. Тож зиму 1934–1935 років родина пережила в тяжкій скруті, часто голодуючи. Лише у травні 1935 року, коли почалася перебудова державної дороги біля Фрілянда в Північній Чехії під керівництвом Платона Цісаря, Василеві вдалося отримати роботу. Платон узяв його на ставку старшого робітника з платнею 200 крон на тиждень. Тоді вони й потоваришували на довгі роки. «Ми ніби доповнювали один одного, — писав Василь Прохода. — Він був рухливий сангвінік і на все відразу бурхливо реагував, лаявся, кричав, але незабаром після цього заспокоювався. Я, навпаки, був флегматичним, до всього ставився спокійно. Кожний прояв я мав спочатку обдумати і лише тоді на нього реагував, хоч часом реагувати бувало запізно» [97, с. 132].
Якось Цісаря і Проходу як керівників «Сокола» запросили на свято у Ліберці, де була досить сильна українська колонія, основу якої складали колишні стрільці Галицької армії, що перебували тут у таборі. На урочистому обіді серед інших виступив Василь Прохода. Він сказав, що надії попередніх промовців на допомогу Європи ілюзорні, «бо т. зв. культурній Європі наші національні ідеали байдужі. Якщо хтось прийде із Заходу на наші землі, то лише з метою… ще більше ограбувати українців» [97, с. 135].
— Я, як «азіат», — продовжував Василь, — вбачаю майбутнє західних українських земель у сполученні зі східними, які мають поширитися аж до передгір'я Кавказу і далі до Азії. Лише з азійською тактикою опертя виключно на власні сили ми зможемо здобути своє людське право на власній землі…
Юрій Коллард
Після від'їзду Платона Цісаря на Закарпаття головою Українського сокільства обрали «галицького націоналіста» Топольського, а заступником — Володимира Дарагана. Василь став редактором «Українського сокола». У своїх спогадах Прохода давав Топольському негативну оцінку, вважаючи його польським агентом. У «Соколі» виник конфлікт. Переміг кубанець: у січні 1936 року його знову обрали головою, а Топольський накивав п'ятами до Варшави.
Українське сокільство помалу втрачало силу — нових членів не було, а «старі соколи», закінчивши студії, роз'їжджалися по світах. Останнім помітним виявом діяльності стала участь у всесокільському здвизі 1936 року. «Тоді ще раз пройшли наші соколи під українським прапором у загальному поході Слов'янського сокільства по головних вулицях Праги наперекір росіянам та полякам, що не визнавали за нами нашого національного імени» [97, с. 142].
Як чужинець-емігрант, Прохода міг влаштуватися на роботу, лише отримавши спеціальний дозвіл у крайовому уряді. Щоб перемогти в боротьбі за виживання, Василь, власник будиночка в Мєстєчку-над-Сазавою, ще торік звернувся до місцевої громади з проханням прийняти його співгромадянином і надати т. зв. домовське право. За сприяння інженера Вайнера та хлібороба Подровжка 18 вересня 1935 року Проходу прийняли до сільської громади. Хоча він отримав чеське громадянство значно пізніше, все ж мав уже право працювати без спеціального дозволу.
За рекомендацією Володимира Дарагана, технічного урядовця в земському (крайового) уряді, у травні 1936 року Василя взяли на будівництво дороги Бенешів — Іглава біля міста Влашима. Та в листопаді будівельний сезон закінчився і знову настав примусовий відпочинок, який Василь називав «триманням зубів на полиці». Зате з'являвся час для громадської роботи і написання мемуарів…
У квітні 1937 року Василь ремонтував Плзенське шосе, пізніше — Таборську і Бенешівську дороги в Поржічі-над-Сазавою та в Мєстєчку, поруч своєї домівки. Як фахівець Прохода зарекомендував себе дуже добре. Чехи були задоволені. Здавалося, що на цю зиму він уже матиме роботу і не голодуватиме. Та прикра пригода все змінила: головний інспектор шосейних доріг дав Василеві «дурне розпорядження», а той вступив у суперечку, за що і був звільнений. «Моя службова кар'єра в технічних відділах окружних урядів, — резюмував він, — навіть з платнею старшого робітника, була закінчена» [97, с. 148].
І знову прийшов на допомогу Володимир Дараган. За його рекомендацією він влаштувався на фірму інженера Вацлава Гавліка. Це була солідна організація з проектування і будівництва доріг. Зиму 1937–1938 років Проходи вже не голодували.
Технічний службовець Прохода робив топографічні зйомки, виготовляв проектну та канцелярську документацію, брав участь у польових роботах. «Всі довірені йому роботи пан Прохода виконував добросовісно і старанно, — писав в характеристиці на свого працівника Вацлав Гавлік. — Тому ми можемо рекомендувати його як хорошого і ретельного техніка і службовця» [25, арк. 169].
У квітні 1938 року фірма «Вацлав Гавлік і СПУЛ» отримала замовлення на побудову п'ятикілометрового відтинку дороги Брно — Братислава в районі Годоніна з двома залізобетонними мостами. Керував будівництвом інженер Новотни. Василь став його помічником. З фінансового боку це був найкращий період.
Улітку в село Раквіце, де він мешкав, приїхала і його родина. Якось у вихідний Проходи вирушили до Брно на виставку «Сучасної культури». Побували у товариша-сірожупанника Миколи Байка, колишнього командира полку 17-ї стрілецької дивізії. Потім Василь познайомив Марусю з подружжям Коллардів — Юрієм Жерардовичем і Лідією Миколаївною.
Юрій Коллард був заслуженим українським діячем. Зиновій Книш назвав його одним з тих, хто «від самих початків, від перших кроків у політичній роботі аж до кінця своїх днів твердо обстоював потребу національного визволення, бо тільки після того настати може для українського народу також і соціальна справедливість» [43А, с. 4].