Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: «Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку» [25, арк. 174].
Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили в Австрію на будівництво алюмінієвого заводу біля Петржалки, що неподалік Братислави. Але завод не будували, бо концерн, який фінансував роботи, побоювався ворожої авіації. Тож і Василь, як і інші, тільки вдавав, що будує.
Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.
Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження «уряду праці» в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами — вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.
Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі «Скрайнер». Колись це була польська будівельна фірма «Тваржинські і спілка». Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.
Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи «з повним довір'ям і пошаною» [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був «льодобетон» — бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:
— Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.
— Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!
— Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…
«Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл», — зізнавався Василь. Німці справді не раз «нагадували» Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].
Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.
— Романку! — засмучено мовив Василь Прохода. — Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…
Совєтські війська наближалися швидко. 17 січня 1945 року вони взяли Варшаву, а 19-го — Лодзь і Краків. 20 січня інспектор Організації доктора Тодта наказав Василеві зібрати робітників, завантажити на дві реквізовані підводи інструменти і з персоналом інших фірм рушати на північний захід. Німці попередили, що всіх, хто ухилятиметься від евакуації, розстріляє СС.
Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ — Штеттін.
«Останнього наказу німців» кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?
Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.
Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку:
— Дай сюда, я сам пасматрю…
Годинник зник у московській кишені. Та Василь Прохода не змовчав.
— Ви, таваріщ сєржант, должни знать о пріказє, запрєщающєм обіжать поляков.
— А ти кто такой? — з викликом відповів москаль.
— Ето вас нє касаєтса. Я імєю здєсь заданіє.
Напевно, «визволитель» подумав, що Прохода — якийсь особіст, і, щоб не втрапити в халепу, віддав годинника та зник.
Ніч 26 січня група провела в якомусь розбитому маєтку. Спали, зарившись у снопи сіна. Вранці оглянули приміщення. «У вітальні вікна були розбиті і занавіски з них зірвані… Піаніно розбите. З шафи були викинені на підлогу книжки, статуетки й кришталеві речі розбиті. Образи на стінах понівечені. В їдальні на підлозі була велика пляма крови, лямпа над столом розбита. На столі були тарелі з рештками їжі, порожні й розбиті пляшки та чарки, а посередині столу купа людського калу» [97, с. 234, 235].
— Бачите, хлопці, яку культуру несуть нам визволителі-большевики, — зауважив старший майстер-поляк…
Увечері 28 січня Василь блукав вулицями містечка Скваржинець, що за 7 км від Познані. Він шукав собі пристанку на ніч. Добре одягнений чоловік у більшовиків завжди викликав підозру, тож невдовзі до нього підійшов сержант совєтської армії і запитав, чого він тут тиняється. Москаль підозріло глянув на Василя.
— Старий кантррєволюционєр? Давай! Пашлі.
Як виявилося, сержант не збирався вести затриманого до комендатури. Він мав намір за містом розстріляти бранця та забрати його речі. Інженер Прохода справді виявився непоганою «здобиччю» — був одягнений у хромові чоботи, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, лайкові теплі рукавиці, мав шкіряний портфель, чемодан і наплечник.
Москаль, напевно, вже уявляв, як за п'ять-десять хвилин розбагатіє. Не витримавши, він запитав:
— А што у тєбя в рюкзакє і чємаданє?..
Врятував Василя старший сержант, якого випадково здибали дорогою. Він швидко все збагнув і відпустив бранця. І все ж недоля не минула кубанця — його здали до совєтської комендатури поляки, до яких він виявив досить доброзичливості.
Сталося це 29 січня 1945 року.
Допити
Під час обшуку у Проходи вилучили шлюбну золоту обручку, наручний годинник, автоматичне золоте перо «Паркер», окуляри із золотою оправою, портфель, бритвений набір, портсигар, запальничку, люльку, тютюн, портмоне з фотографіями Марусі та Романа і кишеньковий складаний ніж.
Перший допит провів старший віком підполковник. Поводив він себе врівноважено, не тиснув, провокацій не чинив. Тож Василь промовчав, що він був старшиною Армії УНР. На прощання підполковник сказав, що Прохода затриманий, але не арештований. Його доля вирішуватиметься.
Опівночі кубанця знову викликали на допит. На цей раз його зустрів оперуповноважений 2-го відділу контррозвідки СМЕРШ 8-ї гвардійської армії старший лейтенант Шведов (у спогадах Василь Прохода помилково називає його капітаном. — Ред.). «Був то типовий жид інтелігентного вигляду» [97, с. 243]. Колючим поглядом він намагався пронизати затриманого, довідатися про всі його таємниці.
— Я прачітал ваше сознаніє. Ви нє сказалі ґлавново — что билі в петлюровской арміі.
— А откуда ви ето знаєтє?
— Нє ставіть мнє вапросов! Атвєчять будєтє толька ви! Ви тєпєрь в настоящєм ЧК, катороє знаєт всьо!
– Єслі ви всьо знаєтє, то што тоґда от мєня хатітє? — резонно запитав Василь. — Ілі отпустітє мєня, ілі растрєляйтє…