Під час зупинок слідчі продовжували допитувати Василя, хоч він уже сказав усе що міг. Та опери хотіли, щоб в'язень збився і свідчив не так, як раніше. Смершівців особливо цікавили «зв'язки» Проходи з «англо-американською розвідкою». А тих зв'язків не було. Це розчаровувало катів. Усе ж вони сподівалися, що кубанець визнає себе «англо-американським шпигуном».
Одного разу капітан запропонував Проході написати характеристики на чільних українських діячів. Цілу ніч Василь добросовісно виконував завдання, почавши зі Скоропадського…
Вранці слідчий уважно перегорнув списані листочки.
– Ґлупості всьо ето, Васілій Фоміч! — розчаровано вигукнув смершівець.
— Как ето?! Я же подал характєрістіку на людєй, коториє вас інтєрєсовалі…
— Так што виходіт, што ані пачті всє билі парядочнимі людьми?..
І викинув у вогонь усю нічну працю Проходи.
Для збільшення ваги своєї роботи слідчі у протоколах стали називати Василя Проходу полковником Армії УНР, хоч він мав звання підполковника.
Після допиту 2 березня слідство нарешті завершили. Кубанця обвинуватили за ст. 58, п. 4. Та раптом слідчий знайшов брошуру Проходи «Симон Петлюра — вождь українського війська». Прочитавши її, він додав бранцеві ще й п. 11 тієї ж статті. Людина, засуджена за цим пунктом, уже не мала шансів на амністію. Не можна було до неї застосувати і якесь полегшення під час відбування покарання.
3 березня 1945 р. матеріали спрямували на розгляд «Особого совещания» при НКВД СССР, але «народний комісар» Лаврентій Берія наказав передати справу на розгляд УББ НКВД УССР.
Василь потрапив у скрутну ситуацію — кримінальники позабирали у нього всі більш-менш цінні речі, одяг, шматок сала, а місце визначили біля параші. «З того часу почалися мої переживання на дні життя серед озвірілих примітивів, що ворушились як гади в своєму кублі, загризаючи кожного, хто не був їхньої породи, — писав кубанець. — Наступного дня, коли принесли їжу, вони зжерли все, не залишили навіть шматка хліба… Конвоїри були справжні звірі, від яких, крім огидної лайки та диких вигуків, жодного людського слова не було чути… У мене відібрали ложку, хоча вона була алюмінієва. Та відрізали гачок на штанях, а від заплечного мішка відрізали ремні з пряжками…» [97, с. 284].
Невдовзі Василь потрапив до в'язниці м. Берестя (Бреста). Тут сталася радісна подія: його кинули до політичних в'язнів Берестейського району. Були це переважно українці, дехто з них був вояком УПА. «У цій камері я відчув себе ніби в хаті серед рідних людей», — зізнавався Василь. Староста камери, звернувши увагу на виснаженість Проходи, дав йому шматок хліба і трохи сала. «В щирій розмові з учителем-українцем та іншими час проходив непомітно» [97, с. 296]. Але щастя минуло швидко. Знову пролунав до болю знайомий крик: «Сабірайся с вєщамі!»
І столипінський вагон потягнув Василя до Москви. У переділі, розрахованому на шестеро осіб, перебувало близько півтора десятка в'язнів. «У відділі панувала постійна темнота, бо заґратоване вікно було щільно забите дошками… — ділився споминами Прохода. — Мною опанував стан якогось отупіння. Я не реагував ані на безчинства блатних з їхніми паскудними розмовами та огидними перегукуваннями з дозорцями-конвоїрами, ані на брутальну грубість останніх… Я не відчував ані морального, ані фізичного болю» [97, с. 298].
У Москві кримінальних кинули до тюрми. А кількох політичних, в тому числі й Василя, столиця не схотіла прийняти, бо вони досі вважалися «подслєдствєннимі». Їх знову повезли на станцію. Ще у «воронку» Прохода потрапив у кишло неповнолітніх злочинців. «Більшої мерзоти… мені не доводилося бачити… Ці озлоблені звірята втратили будь-яку пошану до людини та почуття віри, надії й любови. Вони з недовір'ям і ненавистю ставились до дорослих і, чим лише було можливо, дошкуляли їм… Ці дітлахи розмовляли на блатному жаргоні, лаялись найогиднішими словами, гризлись між собою, гавкали на дозорців і накидалися на політичних в'язнів, вважаючи їх фашистами, що ніби спричинилися до їхнього упослідження…» [97, с. 300].
У відділі столипінського вагона вони зайняли горішні полиці. Там грали в карти, курили, а якщо охоронець не випускав їх до туалету, коли вони хотіли, то пацани опорожнювалися просто на в'язнів, що сиділи внизу. На протести людей хлопці відповідали «глузливими репліками з найпохабнішими виразами. На матюки дозорців вони не звертали уваги, а вдарити дорослому малого вважалося проступком». У такому пеклі пробув Прохода майже тиждень [97, с. 301].
Нарешті Василя викликали «с вєщамі». До «чорного ворона» напакували і політв'язнів, і шпану. Серед дітей була одна 14 — 15-літня дівчина, обличчя якої виражало страшенну розпуку. Побачивши, що вона плаче, пацани «накинулися на неї як круки: щупали, лізли між ноги, обмацували, обнюхували, як пси, та засипали такими люб'язностями: «Что ж ты, блядь, жеманишься? Корчишь из себя невинную! Мы тебе, блядь, скоро сломаем целку!..» [97, с. 301].
Коли у нещасної вирвали хустку із зав'язаними у неї грішми, Прохода не витримав.
— Ей, кто ограбіл бєдную дєвочку? — крикнув він. — Што она вам — буржуйка?
— А ти кто такой?!
— Возвраті дєньгі, говорю, а то покажу, кто я!
Злодій прийняв Проходу за блатного і неохоче віддав гроші.
— На, возьмі своі двє трьошніци! Все равно ти імі сама нє васпользуєшся…
І згадалися Шевченкові слова: «О роде лукавий, коли ти видохнеш?»
2 травня перед обідом Василя висадили на товарній станції у Києві і разом з іншими повели провулками до «діда Лук'яна»… Тут він пізнав, що таке «нульовки». Ці камери розташувалися в підвалі Лук'янівської в'язниці. Вони були малі та вогкі. В них нерідко з'являлися щури. До політичних у «нульовки», як правило, запускали на розправу вуркаганів. Після того як вони принизять і пограбують «фашистів», вурки поверталися до своїх камер. Сталося так і того разу…
Вранці Проходу перевели до столипінського корпусу, побудованого після революції 1905 року для противників царизму. В камері, де каралося близько сотні осіб, Василь Прохода знайшов рідних людей — священика УАПЦ та українських учителів. Він відчув щиру моральну підтримку. В розмові з'ясувалося, що панотець був дядьком інженера Пилипа Терпила, який працював асистентом у господарській академії в Подєбрадах. 1927 року Пилип виїхав до України. Попрацювавши трохи професором у сільськогосподарському інституті в Києві, невдовзі потрапив на Біломорканал. Та доля його смерті не прагла: Терпилові вдалося вберегтися і навіть вийти на волю (за амністією). Але вже 1937 року червона мітла закинула його до Воркути. Навесні 1941 року знову сталося диво: подєбрадцю пощастило звільнитися і повернутися до України. За німецької окупації він працював лісорубом. Що з ним сталося далі, священик не знав [97, с. 319].
Самого ж панотця кинули за ґрати, бо не захотів «переосвятитися» в Російській православній церкві. А вчителів впекли до буцегарні, бо вчили дітей за підручниками, в яких були вирвані портрети Сталіна і Леніна (хоч статті про них залишилися).
Коли у камері провели медичний огляд, у Василя лікар виявив дистрофію 2-го ступеня. Після цього його перевели в камеру для слабосильних на другий поверх, де харчували трохи краще. Та й бранців у камері було менше. «Переживши все те, що зазнав у капезе і на етапах, — стверджував Прохода, — у камері (для) слабосильних я відчував себе ніби на курорті» [97, с. 321].
Володимир Сінклер
У камері для слабосильних кубанець познайомився з професором Краківської гірничої академії доктором Іваном Андріановичем Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером — одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.
Володимир Сінклер народився 21 січня 1879 р. у Туркестані (тепер Ферганська область Узбекистану). Тут проходив службу його батько — полковник російської армії Олександр Сінклер. Початкову військову освіту Володимир здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчив її з відзнакою 28 травня 1905 року у званні гвардії капітана. Далі обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлівського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї Пензенської піхотної дивізії та гвардійського корпусу в Петербурзі, а від 2 березня 1912 року — штаб-офіцера для особливих доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. Сінклер весь час перебував біля командувача округу Великого князя Миколи Миколайовича, ставши його довіреною особою.