Якщо він не доповість про двох чоловіків, то таким чином спонукає Гіккі до нескінченної зухвалості. Його легкодухе замовчування того, що сталося, дозволить матросові шантажувати Ірвінга наступними тижнями й місяцями. А також лейтенантові вже ніколи спокійно не спати чи почуватися безпечно на вахті у темряві на верхній палубі або у своїй каюті — якщо хтось взагалі може почуватися безпечно, коли ця біла потвора вбиває їх одного за одним, — очікуючи, як він уже почав був зараз, що руки Менсона стиснуть його горло.
— Та хай мені трясця, — уголос сказав Ірвінг в скрипучий холод трюму.
Усвідомивши, що саме він сказав, Ірвінг гучно розреготався, — і сміх прозвучав якось дивно, безживно, але при цьому зловісніше, ніж слова.
Оглянувши все, крім кількох великих діжок і носового канатного ящика, він був уже ладен припинити свої пошуки, але не хотів підніматися на нижню палубу, поки десь блукають Гіккі та Менсон.
Ірвінг пробирався повз порожні ящики, що плавали у воді — тут, ближче до опущеного вниз носа судна, вода вже піднімалася вище щикотолок, і його наскрізь промоклі черевики проламували тоненьку крижану кірку. Ще кілька хвилин — і він відморозить пальці ніг.
Канатний ящик був у найдальшому закутку форпіка, де борти сходилися біля форштевня. Це не було приміщення у справжньому розумінні цього слова — двоє дверей були всього три фути заввишки, а від палубного настилу до стелі залишалося не більш ніж чотири фути — радше місце, де скойлували[78] важкий перлінь[79], який використовували для носових якорів.
У канатному ящику завжди нестерпно смерділо річковим намулом, навіть через місяці й роки після того, як корабель знімався з якоря в гирлі річки. Цей сморід ніколи не вивітрювався, і масивні троси, скойлані й переплутані, майже не залишали вільного місця в низькому, темному, смердючому місці.
Лейтенант Ірвінг ледве відчинив тугі двері, що вели до канатного ящика, і посвітив усередину ліхтарем. Тріск льоду був особливо гучним тут, де ніс та бушприт втискалися в рухомий паковий лід.
Леді Сайленс різко підвела голову, і її темні очі спалахнули, як у кішки. Вона сиділа на розстеленій долі біло-коричневій шкурі цілком гола, якщо не брати до уваги іншого важкого хутра, накинутого на її плечі — мабуть, парки.
Підлога канатного ящика була десь на фут вищою за затоплену палубу назовні. Ескімоска порозсувала важкі бухти тросів і звільнене місце вистелила хутром, облаштувавши таким чином низеньку нірку, прикриту згори купою переплутаних товстих конопляних канатів. Відкрите полум’я каганця, наповненого олією чи ворванню, давало сяке-таке світло. Жінка саме їла кусень червоного, сирого, кривавого м’яса. Вона відрізала від нього шматки, які одразу кидала до рота, швидкими рухами короткого, але вочевидь дуже гострого ножа з кістяним чи роговим руків’ям, прикрашеним різьбленням. Леді Сайленс стояла на колінах, нахилившись над полум’ям та куснем м’яса, і її маленькі груди відвисли, нагадавши начитаному лейтенантові ілюстрацію, на якій він бачив статую вовчиці, яка вигодувала дитинчат Ромула та Рема.
— Перепрошую, мадам, — сказав Ірвінг.
Він віддав честь і захряснув двері. Похитуючись, лейтенант відійшов на кілька кроків назад, втрапивши у талий сніг та розганяючи щурів плюскотом води, і намагався опанувати себе після другого пережитого за п’ять хвилин шоку.
Капітан має знати про схованку Сайленс. Необхідно також запобігти пожежній небезпеці від відкритого вогню.
Але де вона дістала ножа? Він радше скидався на ескімоський, ніж на знаряддя з корабля. Її, звичайно ж, обшукали шість місяців тому, в червні. Як вона могла приховувати його весь цей час? Що ще вона може приховувати?
І свіже м’ясо.
На борту не було свіжини, Ірвінг був цього певен.
Невже вона полювала? Взимку, у завірюху, в темряві? І якщо так, то кого вона вполювала?
Єдиними тваринами за бортом, на кризі і під кригою, були білі ведмеді й те чудовисько, яке переслідує матросів з «Еребуса» й «Терору».
Джонові Ірвінгу прийшла в голову жахлива думка. Якусь секунду він навіть вагався, чи не повернутися йому до трупарні й перевірити замок.
Потім з’явилася ще жахливіша думка.
Були знайдені тільки половини тіл Вільяма Стронґа й Томаса Еванса.
Лейтенант Джон Ірвінг побрів на корму, ослизаючись на кризі і сльоті, намацуючи дорогу до центрального трапу, щоб пробитися нагору, до світла нижньої палуби.
18 ГУДСЕР
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
20 листопада 1847 року