— І чому раптом вам прийшла така думка? — запитав Крозьє, замотуючи шарф довкола шиї та обличчя.
— Сер Джон узяв із собою три великі скрині масок, одягу та костюмів, — сказав Фітцджеймс. — Я знайшов їх серед його особистих запасів.
— Невже?
Крозьє був здивований. Підстаркуватий базікало, який служив би службу Божу шість разів на тиждень, якби йому дозволили, і який, попри свій частий сміх, ніколи не розумів чиїхось жартів, окрім своїх, здавався геть не схожим на начальника експедиції, який, на кшталт театрала Паррі, наказує завантажити на корабель скрині з фривольними костюмами.
— Вони старі, — сказав Фітцджеймс. — Деякі з них насправді могли належати Паррі та Гоппнеру — можливо, це саме ті костюми, в які ви виряджалися двадцять чотири роки тому, коли зимували у Баффіновій затоці, — але там більше сотні пожмаканих вдяганок.
Крозьє, вже цілком закутаний, зупинився у дверях колишньої каюти сера Джона, в якій два капітани проводили свою непротокольну зустріч. Він ніяк не міг збагнути, до чого Фітцджеймс хилить.
— Я подумав, що ми можемо влаштувати для матросів маскарад, — сказав Фітцджеймс. — Звісно, не такий фантастичний, як ваш Великий венеційський карнавал, і не такий веселий через цю… неприємність… на кризі, але тим не менш розвага.
— Можливо, — сказав Крозьє тоном, який аж ніяк не свідчив про його захоплення цією ідеєю. — Ми обговоримо це питання після клятої служби Божої в неділю.
— Так, звісно, — квапливо погодився Фітцджеймс. Його легка шепелявість ставала помітнішою, коли він нервував. — Чи маю я послати кількох матросів, щоб провести вас до «Терору», капітане Крозьє?
— Ні. І лягайте спати сьогодні раніше, Джеймсе. Ви виглядаєте втомленим. Ми обоє маємо бути енергійними, якщо збираємося гідно проповідувати перед обома командами в неділю.
Фітцджеймс шанобливо посміхнувся. Крозьє подумав, що то була якась дивна посмішка, яка викликала тривогу.
У неділю п’ятого грудня 1847 року Крозьє залишив на кораблі вахту з шести матросів під командою першого лейтенанта Едварда Літтла — який, подібно до Крозьє, швидше погодився б видалити свої ниркові камені ложкою, ніж примусово страждати на проповіді, — а також асистента лікаря МакДональда та механіка Джеймса Томпсона. Решта п’ятдесят з чимось уцілілих членів команди та офіцерів строєм побрели кригою за своїм капітаном, другим лейтенантом Годжсоном, третім лейтенантом Ірвінгом, старшим помічником капітана Горнбі та іншими начальниками. Була майже десята ранку, але надворі, під мерехтливими зірками, стояла б абсолютна темрява, якби не полярне сяйво, яке пульсувало, танцювало й переливалось над ними, відкидаючи довгі тіні на кригу, вкриту тріщинами. Сержант Соломон Тозер — жахлива родима пляма на його обличчі особливо виділялася в кольоровому світлі полярного сяйва — очолював загін озброєних мушкетами морських піхотинців, які крокували попереду, обабіч та позаду колони, але цього недільного ранку біла істота на кризі дала морякам спокій.
Останній загальний збір обох екіпажів на службу Божу, яку провів сер Джон незадовго до того, як те створіння затягло набожного керівника їхньої експедиції в темряву під кригою, відбувся на верхній палубі під холодним червневим сонцем, але оскільки зараз було не менше 50 градусів нижче нуля[82], коли не дув вітер, Фітцджеймс наказав приготувати для богослужіння нижню палубу. Величезну кухонну плиту не можна було посунути, але матроси підтягнули на ланцюгах обідні столи під саму стелю, прибрали пересувні фальшпереборки, які відділяли лазарет від кубрика, і розібрали інші переділки, що відгороджували місце для спання унтер-офіцерів, крихітні каюти підпорядкованих офіцерам вістових, першого і другого помічників капітана та другого лоцмана. Вони також зняли перегородки їдальні унтер-офіцерів та каюти асистента лікаря. Вільний простір, який утворився, дозволяв розмістити всіх людей, хоча й стояти їм доведеться у щільному натовпі.
На останок тесля Фітцджеймса, Томас Хані, виготовив низький поміст з катедрою. Він здіймався всього на шість дюймів через брак висоти під бімсами, підвісними столами та запасами дощок, але давав можливість матросам навіть у задніх рядах бачити Крозьє та Фітцджеймса.
— Принаймні буде тепло, — прошепотів Крозьє до Фітцджеймса, поки Чарльз Гамільтон Осмер, лисий скарбник з «Еребуса», заспівував з матросами вступні гімни.
І справді, від тепла скупчених тіл температура на нижній палубі піднялася навіть понад ту, яка була тоді, коли «Еребус» ще спалював купу вугілля і ганяв гарячу воду через труби опалення шістьма місяцями раніше. Фітцджеймс також спробував освітити зазвичай темне і задимлене приміщення, спалюючи неймовірну кількість олії в не менш ніж десяти підвісних лампах, які освітили палубу яскравіше, ніж будь-коли відтоді, як сонячне світло лилося через патентовані ілюмінатори Престона більш ніж два роки тому.