20 БЛАНКІ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
5 грудня 1847 року
Через півгодини по тому, як капітан та інші моряки повернулися зі служби Божої на «Еребусі» і спустилися вниз, Том Бланкі вже не бачив за снігом ні ліхтарів чергових, ні грот-щогли. Льодовий лоцман радів, що хурделиця розгулялася тільки зараз, бо якби вона почалася годиною раніше, їм би було непереливки.
Цього чорного вечора на вахті лівого борту під командою містера Бланкі стояв тридцятип’ятилітній Александр Беррі — на думку Бланкі, не надто тямущий, але надійний і вправний на щоглах моряк, — а також Джон Хендфорд та Девід Лейс. Цьому останньому, Лейсу, який був зараз на вахті на носі, в кінці листопада виповнилося сорок, і на його честь матроси влаштували таку собі «вечірку на баку[85]». Але Лейс був уже зовсім не тим чоловіком, який найнявся в експедицію Служби географічних досліджень два з половиною роки тому. Ще раніше, на початку листопада, всього за кілька днів до того, як рядовий морської піхоти Хетер розплескав свій мозок на вахті правого борту, а юні Біля Стронґ та Том Еванс взагалі зникли, Дейві Лейс просто влігся у свою койку і замовк. Майже три тижні Лейс просто був відсутнім — його очі залишалися розплющеними, втупленими в порожнечу, але він не реагував на голос, світло, крики, стусани чи щипки. Більшу частину цього часу він провів у лазареті, на сусідній койці з бідолашним рядовим Хетером, який якимось дивом ще дихав, хоча маківка його черепа була знесена й частина мозку втрачена. Тимчасом як Хетер хрипів і задихався, Дейві й далі лежав собі мовчки, незмигно витріщившись у стелю, неначе вже мертвий.
Потім той дивний напад скінчився, і Дейві знову став таким, як був. Або майже таким, як був. До нього повернувся апетит — він втратив майже двадцять фунтів за час своєї відсутності у власному тілі, — але колишнє притаманне Дейві Лейсу почуття гумору геть-чисто зникло, як і його легка, хлопчача усмішка і повсякчасна готовність потеревенити на баку під час лагодження однострою чи за вечерею. І волосся Дейві, яке в перший тиждень листопада було яскраво-рудим, стало цілком сивим, коли він вийшов зі свого заціпеніння. Дехто з матросів казав, що леді Сайленс зурочила Лейса.
Томас Бланкі, льодовий лоцман уже понад тридцять років, не вірив у жодні вроки. Він шпетив матросів, які носили кігті, зуби й хвости полярного ведмедя як такі собі амулети проти вроків. Він знав, що дехто з неосвічених людей, що гуртувалися довкола помічника купора Корнеліуса Гіккі, якого Бланкі ніколи не любив і зневажав, поширювали плітки, нібито істота на кризі була якимось злим духом — або Демоном чи Дияволом, як їхній капітан казав це пізніше, читаючи свою дивну «Книгу Левіафана», — і хтось з наближених Гіккі вже приносив жертви чудовиську, залишаючи свої біля носового канатного ящика в трюмі, де, як уже всі знали, ховалася леді Сайленс, ескімоська відьма. Скидалося на те, що Гіккі та його друг, велетень-недоумок Магнус Менсон, були верховними жерцями цього культу — або, радше, Гіккі був жерцем, а Менсон служкою, який виконував усі накази Гіккі, — і вони стали єдиними, кому було дозволено відносити різноманітні підношення вниз у трюм. Бланкі нещодавно спускався туди, в пекельну темряву, сморід та холоднечу, з відразою побачив олов’яні тарілки з їжею, згорілі свічки, маленькі чарчини рому.
Томас Бланкі не був натурфілософом, але він ще замолоду ходив у плавання до Арктики, служив матросом першого класу або льодовим лоцманом на американських китобоях, коли Королівський військово-морський флот не мав у ньому потреби, і знав полярні райони як небагато хто в цій експедиції. Хоча місцина, де вони перебували зараз, була незвіданою і для нього — наскільки знав Бланкі, донині ще жоден корабель не запливав так далеко на південь від протоки Ланкастер Зунд, так близько до Землі Короля Вільяма і так далеко на захід від півострова Бутія, — жахливі арктичні умови були йому знайомі незгірш, ніж літо у Кенті, де він народився.
Власне кажучи, навіть краще, усвідомив Бланкі. Бо не бачив кентського літа вже майже двадцять вісім років.
Завивання завірюхи цієї ночі було звичним для нього, так само як суцільні крижані поля, тороси й гуркотливі стикові гребені, які виштовхували бідолашний «Терор» усе вище на постамент з криги, вичавлюючи з нього всяке життя. Колега Бланкі, льодовий лоцман з «Еребуса» Джеймс Рейд, до якого Бланкі ставився з глибою повагою, сьогодні після чудернацької служби Божої сказав йому, що старий флагманський корабель довго не протягне. Окрім того, що його вугільні бункери спорожніли ще більше, ніж на нещасному «Терорі», крига міцно стиснула корабель сера Джона невблаганними лещатами, сильнішими, ніж рік тому, коли вони вперше застрягли тут, затерті льодами.
85
Бак — носова частина палуби, де традиційно мешкали в кубрику матроси, на відміну від офіцерів, які мешкали на кормі.