Рейд пошепки повідомив, що оскільки «Еребус» нахилений до корми, на відміну від «Терора», який, навпаки, мав диферент на ніс, безжалісний тиск криги на борти корабля сера Джона був значно сильнішим і щодалі, то зростав ще жахливіше, виштовхуючи корабель, який скрипів і стогнав, усе вище над поверхнею замерзлого моря. На сьогодні вже розщепило стерно і так пошкодило кіль, що їх можна відремонтувати лише в умовах сухого доку. Також зірвало кормову обшивку — в кормовому відсіку трюму вже набралося три фути мерзлої води, корма накренилася на десять градусів, і тільки мішки з піском та аварійні кесони на пробоїнах утримують те крижане місиво, не дозволяючи йому хлинути в котельне відділення, — й могутні дубові бімси, які пережили не одне десятиліття у воєнний та мирний час, розкололися.
Але ще гірше те, що плетиво металевих конструкцій, встановлених 1845 року, щоб зміцнити «Еребус» і зробити його непереможним для льоду, зараз постійно тріщить від шаленого тиску криги. Час від часу пілерси малого перетину лопаються в місцях з’єднань зі звуком пострілу невеличкої гармати. Таке часто трапляється серед ночі, і матроси підхоплюються зі своїх койок, дошукуються причин цього оглушливого тріску, а потім з тихими прокльонами намагаються знову заснути. Капітан Фітцджеймс зазвичай спускається вниз з кимось зі своїх офіцерів, щоб дослідити пошкодження. Важкі підпірки витримають, сказав Рейд, але при цьому проламають деформовану дубово-залізну обшивку корпуса. Коли це станеться, корабель затоне в будь-якому випадку.
Льодовий лоцман «Еребуса» сказав, що їхній корабельний тесля, Джон Вікес, проводить у трюмі та на твіндеку всі дні й половину більшості ночей з аварійною командою не менш ніж з десяти матросів, зміцнюючи всі конструкції останніми товстими дошками з корабельного запасу, а також тими, які були тихцем позичені на «Терорі», але це дерев’яне риштування може лише ненадовго зарадити справі.
Якщо «Еребус» не звільниться від криги до квітня чи травня, процитував Рейд слова Вікеса, його розчавить, як яйце.
Томас Бланкі знався на кризі. На початку літа 1846 року, коли він вів сера Джона та його капітана на південь по довгому каналу у щойно відкритій протоці на південь від протоки Барроу — нова протока у їхніх вахтових журналах залишилася безіменною, але дехто вже називав її «протокою Франкліна», так наче той факт, що протока, яка стала пасткою для покійного старого дурня, отримала його ім’я, розрадить на тому світі сера Джона після того, як те чудовисько схопило його і затягло під лід, — Бланкі постійно був на своєму посту на верхівці грот-щогли, вигукуючи команди стерновому, поки «Терор» та «Еребус» обережно торували свій шлях через більш ніж двісті п’ятдесят миль рухомих крижин, вузьких розводь та лабіринтів каналів.
Майстер своєї справи, Томас Бланкі знав, що був одним з найкращих льодових лоцманів у світі. Зі свого небезпечного посту на верхівці грот-щогли — ці старі бомбардирські кораблі не мали воронячого гнізда[86], як прості китобої, — Бланкі міг розрізнити, дрейфуючі це крижини чи «сало», на відстані восьми миль. Навіть уночі, коли він спав у своїй каюті, одразу відчував, коли корабель виходив з плюскітливої крижаної каші і потрапляв у скреготливий млинчастий лід. Лоцман знав за блиском, які уламки айсбергів були загрозою для корабля, а які можна подолати в лоб. Його старі очі якимось дивом могли розрізнити синьо-білі притоплені крижини під іскристими на сонці морськими хвилями, ба навіть визначити, які крижини просто розкришаться й зашурхотять, ковзаючи вздовж корпуса корабля, а які — як справжні айсберги — небезпечні для судна.
Тож Бланкі пишався роботою, яку вони з Рейдом здійснили, проводячи обидва кораблі більше ніж на двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від місця їхньої першої зимівлі на островах Бічі та Девон. Але Томас Бланкі також картав себе як останнього дурня за те, що допоміг провести обидва кораблі зі ста двадцятьма шістьма душами на борту ці двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від їхнього місця зимівлі на Бічі та Девоні.
Кораблі могли б повернутися від острова Девон назад у протоку Ланкастер Зунд і потім пройти вниз Баффіновою затокою, навіть якби їм довелося перечекати два — хай навіть три — холодні літа, щоб вирватися з крижаного полону. Невеличка бухта там, на Бічі, захистила б їхні кораблі від цього зґвалтування у відкритому морі. І рано чи пізно крига у протоці Ланкастер Зунд скресла б. Томас Бланкі знав ту кригу. Вона поводилась так, як і мала поводитися арктична крига — віроломно, смертоносно, з готовністю знищити тебе після одного-єдиного неправильного рішення або найменшої помилки, але передбачувано.