Бантини досягли апогею своєї дуги, десь поза релінгом правого борту, і почали рухатися назад.
«Усе ще занадто високо», — подумав Бланкі, коли мотузяна драбина під ним хитнулася назад до грот-щогли.
Це створіння легко могло схопити троси, коли ті пролітатимуть над середньою лінією корабля, але Бланкі вже був на двадцять футів нижче рівня третього рея і швидко перебирав руками вибленки, щоб спуститися ще нижче.
Потвора почала тягнути догори всю масу оснастки.
«Це збіса кепсько», — встиг подумати Томас Бланкі, коли ціла тонна чи півтори вкритих кригою вантів з людиною, що повисла на них, почали підтягуватися вгору з такою легкістю і впевненістю, з якою рибалка висмикує після закидання свою путанку.
Льодовий лоцман зробив те, на що наважувався останні десять секунд свого польоту в зворотному напрямку до грот-щогли: зісковзнув ще нижче по вантах, одночасно розгойдуючись усім тілом вперед і назад, мов хлопчисько на канаті, збільшуючи амплітуду свого коливання, тимчасом як тварюка над головою продовжувала підтягувати його догори. Хоч як швидко він зісковзував униз, страховисько піднімало його з такою самою швидкістю. Він зісковзне до самого кінця вантин приблизно тоді ж, коли та істота підтягне його до себе, і знову опиниться на висоті п’ятдесяти футів над палубою.
Але поки що довжини вант вистачало, щоб він міг розгойдуватися з амплітудою двадцять футів, схопившись обома руками за вертикальні троси і випрямивши ноги на поперечних вибленках. Він заплющив очі й знову уявив себе хлопчиськом на канаті.
Менше ніж за двадцять футів над ним почувся попереджувальний кашель. Потім знову сильно смикнуло, і снасті піднялися ще на п’ять чи вісім футів разом з розпластаним на них Бланкі.
Уже не знаючи, гойдається він за двадцять футів над палубою чи за сорок п’ять, переймаючись тільки тим, щоб уловити мить, коли він максимально наблизиться до правого борту, Бланкі перекрутився довкола оснастки, відштовхнувся ногами від вибленки і злетів у повітря над зануреним у темряву правим бортом.
Падіння здалося йому нескінченним.
Передовсім йому треба було знову перекрутитися в повітрі, щоб не приземлитися на голову, спину чи живіт. Потім постаратися не потрапити на кригу — звісно, вдаритися об перила релінга чи палубу було б ще гірше, — але тут уже нічим не зарадиш.
Падаючи, льодовий лоцман розумів, що зараз його життя залежить від простих арифметичних розрахунків з розділу Ньютонової фізики: Томас Бланкі став наочним прикладом розв’язку нескладної задачки з балістики.
Він відчув, що релінг правого борту пройшов за шість футів позаду нього і часу залишилось лише на те, щоб згрупуватися — підтягти ноги і витягнути перед собою руки, — перш ніж його грішне тіло гепнеться на сніговий схил, який спускався від борту затертого кригою «Терору», мов рампа. Льодовий лоцман провів розрахунок дуги свого шляху з максимальною точністю, наскільки це взагалі було можливо в сліпому польоті за борт, намагаючись упасти за спресованою, як цемент, доріжкою в снігу, якою матроси піднімалися на борт та спускалися з корабля, але також уникнути приземлення на місце, де лежали перевернуті догори дном вельботи, зачохлені мерзлим брезентом і вкриті трьома футами снігу. Він приземлився на сніговий схил одразу за крижаною стежиною й позаду занесених снігом шлюпок. Від страшного удару йому забило дихання. У лівій нозі щось хруснуло чи тріснуло — Бланкі встиг помолитися усім богам, які не спали цієї ночі, щоб це було порване сухожилля, а не зламана кістка, — й покотився по довгому крутому схилу, вигукуючи прокльони, здіймаючи хмари снігу посеред завірюхи, що вихорилася довкола корабля.
Десь футів за тридцять, ген на вкритій снігом кризі, Бланкі зупинився й розпластався на спині.
Він швиденько оцінив свій стан. Руки не поламані, хоча правий зап’ясток і травмований. Голова теж, здається, ціла. Ребра так нестерпно нили, що йому було важко дихати, але він подумав, що це могло бути наслідком переляку та нервового напруження, а не переламу. А ось ліва нога боліла збіса сильно.
Бланкі знав, що він має підхопитися й бігти… негайно… але не міг себе примусити бодай поворухнутися. Його повністю задовольняло те, що він лежав на спині, розпластавшись на темному снігу, віддаючи тепло свого тіла кризі під собою та повітрю над собою і намагаючись повернути собі рівне дихання й прийти до тями.
Тепер він чітко почув людські крики і вигуки на носовій палубі. З’явилися конуси ліхтарного світла, що било футів на десять, не більше. Потім Бланкі почув важке гупання і тріск, з якими та бісова тварюка зісковзнула по щоглі на палубу. Знову пролунали крики — цього разу тривожні, хоча чоловіки навряд чи могли розгледіти істоту, що була ближче до корми, посеред купи потрощеного рангоуту, обірваного такелажу і розкиданих бочок на шкафуті[94]. Прогриміли постріли.
94
Шкафут — середня частина верхньої палуби від бізань-щогли до фок-щогли, довкола грот-щогли. Носова частина палуби — бак. Кормова — ют.