— Твоїм онукам ще подобатимуться ці шрами, — сказав Джеймс Рейд, другий льодовий лоцман, коли навідав у шпиталі свого колегу.
Холод теж дався взнаки. Бланкі примудрилися зберегти всі пальці на ногах — вони йому знадобляться, щоб балансувати на скаліченій нозі, казали хірурги, — але втратив три пальці на лівій руці і два на правій. Гудсер, який, вочевидь, знався на цьому, запевнив його, що з часом він пристосується цілком пристойно писати та їсти з тими двома пальцями, що залишилися на лівій руці, і навчиться застібати штани та сорочки за допомогою великого пальця, мізинця й безіменного пальця правої руки.
Томас Бланкі поки що не переймався застібанням ґудзиків на штанях і сорочках. Поки що. Він був живий. Тварюка з криги зробила все, щоб убити його, але він був усе ще живий. Він міг смакувати їжу, пити свою денну чверть пінти рому — його забинтовані руки вже були здатні тримати олив’яний кухоль — і читати книжку, якщо хтось ставив її на підставку перед ним. Він був сповнений рішучості прочитати «Вікарія з Вейкфілда[95]», перш ніж мойра обірве те, що там ще залишилося від його нитки долі.
Бланкі був живим і планував таким залишатися, наскільки вистачить сил. Тим часом він був незвичайно щасливим. Він уже наперед тішився з повернення до своєї каюти на кормі, розташованої між такими самими крихітними каютами третього лейтенанта Ірвінга і Джопсона, капітанського стюарда, на таку саму, як у них, вузьку койку, і це могло трапитися будь-якого дня, коли лікарі цілком переконаються, що загоїлися усі їхні надрізи й шви, які вони, пирхаючи, накладали на його рани.
Тим часом Томас Бланкі був щасливим. Лежачи на своїй койці в лазареті пізно вночі, чуючи бурчання, перешіптування, попердування й регіт у темному кубрику за кілька футів від нього за переборкою, чуючи, як містер Діггл ганяє підлеглих, коли опівночі пече свої перепічки, Томас Бланкі дослухався до скреготу й тріщання морської криги за бортом, яка намагалася розчавити корабель Її Величності «Терор», і засинав під ці звуки так міцно, як під колискову зі святих материнських вуст.
22 ІРВІНГ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
13 грудня 1847 року
Третьому лейтенантові Ірвінгу йшлося про те, аби дізнатися, як Сайленс вдається непомітно покинути корабель і потрапити назад на судно. Сьогодні вночі, місяць по тому, як він знайшов ескімоску в її новому лігві, він має розгадати загадку, навіть якщо це коштуватиме йому пальців на руках і ногах.
Того дня, коли він побачив її там, Ірвінг доповів своєму капітанові, що ескімоска перебралася в носовий канатний ящик на палубі трюму. Проте він не повідомив, що вона, схоже, їла там свіже м’ясо, передовсім тому, що сам сумнівався в тому, що побачив за ту жахливу секунду в тісному освітленому каганцем приміщенні. Не доповів він і про очевидну содомію, якій він завадив у трюмі, між помічником купора Гіккі та матросом Мейсоном. Ірвінг усвідомлював, що нехтує своїм професійним обов’язком офіцера Служби географічних досліджень Королівського військово-морського флоту, не інформуючи капітана про цей обурливий та важливий факт, але…
Але — що? Все, що Джон Ірвінг зміг придумати на своє виправдання серйозного порушення статуту, так це те, що на «Терорі» і так забагато щурів.
Проте на позір загадкові зникнення та повернення леді Сайленс — незважаючи на визнання цього забобонною командою переконливим доказом її відьомства та ігнорування цього факту, як вигадки, капітаном Крозьє та іншими офіцерами, — видавалося юному Ірвінгу набагато важливішим за те, що помічник купора та судновий дурник грішили одне з одним у смердючій темряві трюму.
А темрява гаки жахливо смердюча, думав Ірвінг на третій годині своєї вахти, примостившись на скрині, що стояла у сльоті, позаду пілерса біля носового канатного ящика. Сморід у промерзлому темному трюмі з кожним днем ставав усе нестерпнішим. Але тут принаймні більше не було тарілок з недоїдками, кухлів із залишками рому або поганських амулетів на низькому помості під канатним ящиком. Хтось з офіцерів звернув увагу Крозьє на цю практику невдовзі після дивовижного порятунку містера Бланкі від тварюки на кризі, і капітан просто оскаженів, погрожуючи позбавити матросів щоденної пайки рому — назавжди! — якщо ще бодай один достатньо забобонний, достатньо пустоголовий вар’ят і взагалі нехристь принесе залишки їжі або ж чудового очищеного індіанського рому тубільній жінці. Язичницькому дитяті. (Хоча ті з матросів, яким вдалося побачити леді Сайленс голою, або почути розмови лікарів про неї, знали, що вона зовсім не дитина, і пліткували про це між собою.)
95