Френсіс Крозьє не пригадував жодного такого костюма зі скринь Паррі на «Фурії» та «Геклі», але Фітцджеймс стверджував, що Франклін взяв у плавання саме ті трухляві артефакти.
Четверта палата була вмебльована й освітлена помаранчевим. Світло смолоскипів, що проникало через тонку, пофарбовану оранжевим парусину, тут здавалося таким яскравим і густим, що його хотілося скуштувати. Шматки помаранчевої парусини, розмальовані та пофарбовані так, щоб скидатися на гобелен, були розстелені просто на морській кризі, а в самому центрі інтер’єру, на застеленому оранжевою скатеркою столі, стояла велетенська чаша пуншу. Принаймні тридцять або й більше гротескних фігур скупчилося біля чаші, деякі піднімали свою носату або ікласту машкару, щоб можна було сьорбнути пуншу. Раптом Крозьє приголомшено зрозумів, що з п’ятого відсіку цього лабіринту долинає гучна музика. Знову повернувши праворуч, він потрапив у білу залу. Вкриті простирадлами матроські скриньки й стільці з офіцерської кают-компанії були розставлені вздовж стін з білої парусини, і якийсь фантастичний персонаж у дальньому кінці зали накручував ручкою майже забутий механічний музичний програвач з кают-компанії «Терору», з великих обертових дисків якого лилися популярні танцювальні мелодії. Тут, на кризі, звук чомусь здавався набагато гучнішим.
Із шостої зали виходила компанія в маскарадних костюмах, і Крозьє, проминувши програвач, різко звернув ліворуч і опинився у фіолетовій кімнаті. Капітанове морське око потішив вигляд конструкції з тросів, що піднімалися від поставлених сторчма запасних реїв до підвішеного вгорі рангоуту, до якого сходилася павутина мотузок з усіх інших кімнат, і товстих канатів, що йшли від цього центрального рангоуту до анкерів, вбитих високо в стіну айсберга. Такелажники з «Еребуса» й «Терору», які придумали й зробили цей лабіринт на сім відсіків, очевидно, трохи відвели свою душу, стільки місяців нудьгуючи на затертих кригою нерухомих, зі спущеними стеньгами та реями кораблях і з такелажем, складеним на кризі поряд. Але в цій фіолетовій кімнаті було небагато учасників карнавалу — надто вже освітлення було гнітюче. Уся обстава складалася зі штабелів порожніх ящиків посеред кімнати, задрапованих фіолетовими покривалами. Кілька птахів, піратів і лахмітників затрималися тут, щоб вихилити свої кришталеві келихи, принесені з білої кімнати, озирнулися довкола, а потім швидко повернулися назад до інших кімнат.
Остання кімната за фіолетовою, здавалося, взагалі була темною.
Крозьє вийшов з фіолетової зали, завернув за ріг і опинився в приміщенні, де панувала цілковита темрява — хоч в око стрель.
Ні, це було не зовсім так, зрозумів він згодом. Смолоскипи палали назовні пофарбованих черню вітрил, як і в усіх попередніх кімнатах, але позначалося це лише слабеньким подихом тепла в чорному повітрі. Крозьє довелося зупинитися, щоб дати очам час звикнути до мороку, а коли вони адаптувалися, він перелякано позадкував. Крига під ногами зникла. Здавалося, він ступає просто по чорній воді арктичного моря. Щоб розгадати цей фокус, капітанові знадобилося кілька секунд. Матроси взяли з котельні та вугільних бункерів сажу і притрусили нею морський лід — старий моряцький прийом, щоб пришвидшити танення криги пізньою весною або примхливим літом, але зараз, у ці позбавлені сонця дні з температурою, що падала до мінус 100 градусів[102], лід не танув. Натомість в ебеновому мороці цього останнього жахливого відсіку сажа й вугільний пил зробили кригу під ногами невидимою.
Коли очі Крозьє цілком звикли до темряви, він побачив, що у довгому чорному приміщенні був лише один предмет умеблювання, але він аж заскрипів від гніву зубами, коли зрозумів, що то за предмет.
Високий підлоговий годинник з чорного дерева, що належав ще дідусеві капітана сера Джона Франкліна, стояв у дальньому кінці цієї чорної зали, впритул присунуті до крижаного боку айсберга, який слугував дальньою стіною ебенової кімнати на самому кінці цього лабіринту. Крозьє чув важке цокання.
А над цокаючим годинником випиналася з криги, наче прагнучи вирватися на свободу з айсбергового ув’язнення, біла кудлата голова чудовиська з жовтими іклами.
Ні, збагнув він, уважніше придивившись, не чудовиська. До крижаної стіни якимось чином прикріпили голову великого білого ведмедя. Його пащека була широко роззявлена. Чорні очі відбивали ту дрібку світла смолоскипів, що пробивалася крізь чорні парусинові стіни. У мороці цієї зали невиразно біліли тільки хутро ведмедя та його зуби. З розчахнутого рота звисав яскраво-червоний язик. Під кудлатою головою цокав годинник з чорного дерева, відлунюючи стукотом серця.