Вони сперечалися про це чи не цілий день минулого червня — Франклін навідріз відмовився залишати на своєму кораблі ескімоську жінку. Крозьє прийняв її, але його старший офіцер лейтенант Літтл, обмірковуючи питання, де ж тепер виділити їй койку, дійшов до абсурду. Всі знали, що навіть ескімоська дівчина задубне на смерть на верхній палубі чи на двох нижніх твіндеках, тож залишалася лише головна палуба. Вона, звісно ж, не могла спати в кубрику судової команди, навіть якщо там і були спорожнілі через ту істоту за бортом гамаки.
За часів, коли Крозьє був палубним юнгою, а потім гардемарином, жінок, яких таємно проводили на борт, ховали в неосвітленому, смердючому, задушливому канатному ящику в найглибшій і найближчій до носа частині судна, де надибати її міг тільки щасливчик з трюмних матросів або самі ж матроси, що протягли її на борт. Але навіть минулого червня, коли з’явилася Сайленс, температура в канатному ящику корабля Її Величності «Терор» була нижче нуля.
Ні, про те, щоб розмістити її з командою, навіть не йшлося.
Офіцерська половина? Можливо. Там були спорожнілі каюти мертвих та розідраних на шмаття офіцерів. Але і лейтенант Літтл, і його капітан швидко дійшли згоди, що присутність жінки всього лише за кількома тонкими переділками та розсувними дверима від сплячих чоловіків геть небажана і навіть шкідлива.
І що тоді? Не могли ж вони виділити жінці спальне місце, а потім приставити до неї озброєного охоронця на всю ніч.
Пересунути кілька ящиків, щоб влаштувати для ескімоски маленьку печерку у форпіку, де був лазарет, спало на думку саме Едварда Літтла. Єдиним, хто не спав усю ніч, був містер Діггл — він старанно випікав свої перепічки і смажив м’ясо на сніданок, — і навіть якщо містер Діггл колись і був бабієм, то ті часи вже давно минули. Також, міркували лейтенант Літтл та капітан Крозьє, близькість до патентованої плити Фразера допоможе тримати їхню гостю в теплі.
І все владналося якнайкращим чином. Леді Сайленс розморювало в теплі, тож вона спала зовсім голою на своєму хутрі у тій маленькій ящиково-бочковій печерці. Капітан зовсім випадково став свідком цього, і ця картина досі стояла у нього перед очима.
А зараз Крозьє зняв з гачка ліхтар, запалив його, підняв кришку трюму і почав спускатися по трапу на твіндек, перш ніж став танути в теплі, як один зі шматків льоду на плиті. Сказати, що у твіндеку холодно, було б таким самим применшення, яким з увічливості послуговувався Крозьє до своєї першої подорожі в Арктику. Спуск на шість футів по трапу супроводжувався падінням температури принаймні на шістдесят градусів[28]. Темрява тут була майже непроникна.
За капітанською звичкою Крозьє на хвилину зупинився, щоб роззирнутися. Світло його ліхтаря було слабким і висвітлювало переважно пару від його дихання, що висіла у повітрі. Навколо нього громадилися ящики, бочки, жерстяні баки, барильця, лантухи, вугільні мішки і накриті парусиною купи залишків суднового спорядження заввишки від палуби до стелі. Навіть без ліхтаря Крозьє не заблукав би у темряві, сповненій писку пацюків; він знав кожен дюйм свого корабля. Іноді, особливо вночі під стогони криги, Френсіс Роудон Мойра Крозьє усвідомлював, що корабель Її Величності «Терор» і є його дружиною, матір’ю, нареченою і повією. Ця інтимна близькість з леді, що зроблена з дуба й заліза, клоччя, парусини та міді, було тим єдиним правдивим одруженням, яке він міг пізнати і будь-коли знатиме. Як він міг думати інакше у випадку із Софією?
Ще пізніше вночі, коли стогони льоду переходили в зойки, Крозьє здавалося, що корабель перетворився на його тіло і розум. Поза ним — поза палубами та облавками — смерть. Вічний холод. А тут, на кораблі, навіть вмерзлому в кригу, продовжує битися серце, нехай і слабко, тут струменить тепло і звучать бесіди, тут зберігається рух і здоровий глузд.
Але спуск глибше всередину корабля, здавалося Крозьє, було чимось на кшталт занадто глибокого проникнення в чиєсь тіло чи розум. Те, з чим там можна стикнутися, не кожному до вподоби. Палуба твіндека — це черево. Саме тут складені вся їжа і потрібні запаси, всі речі акуратно запаковано в порядку їх ймовірної необхідності, їх легко дістати тим матросам, яких вигуками та стусанами підганяє містер Діггл. Нижче, на палубі трюму, куди він прямував, уже був кишківник і нирки — водяні цистерни й основний запас вугілля та решта спорядження. Але найнав’язливішою була думка про аналогію з розумом. Переслідуваний і покараний депресією більшу частину свого життя, яка лише посилилася за дванадцять морозних зим посеред арктичної темряви, відчуваючи, що цю таємну слабкість перемкнуло на жорстоку муку відмовою Софії Крекрофт, Крозьє думав про частково освітлену, час від часу опалювану, але залюднену нижню палубу як про свою притомну частину. Тривожні глибини його підсвідомості уособлював твіндек, де він проводив забагато часу цими днями — дослухаючись до скавчання льоду, зі страхом очікуючи на те, що металеві болти і кріплення балок розкришаться від морозу. Палуба трюму під твіндеком з її жахливим смородом, готова прийняти нові надходження трупарні, — це вже справжнісіньке божевілля. Крозьє відігнав геть ці думки. Він роздивлявся прохід на твіндеку, що залишався проміж купами бочок та ящиків. Мерехтливий промінь ліхтаря впирався в переділку хлібної комори, а прохід по іншому боргу звужувався до тунелю ще вужчого, ніж прохід до офіцерських кают палубою вище. Тут матроси мали протискатися між хлібною коморою і складеними рядами останніми мішками вугілля на «Терорі». Далі по правому борту була комора теслі, а навпроти по лівому борту — боцманська комора.