Але ескімоска покинула корабель наступного ж дня після тих зборів і поверталася на вечерю кожні два чи три дні за галетами або принагідно подарованою свічкою, а потім знову зникала серед темної криги.
Де вона мешкала або що вона там робила, було таємницею.
Цієї ночі на кризі було не надто темно — над головою витанцьовувало яскраве полярне сяйво, а місячного світла було достатньо, щоб ропаки відкидали чорнильно-чорні тіні.
Третій лейтенант Джон Ірвінг, на відміну від попереднього разу, коли переслідував леді Сайленс, вирушив на пошуки ескімоски не з власної ініціативи. Капітан запропонував Ірвінгу відшукати — звісно, якщо це можливо зробити без великого ризику для себе, — таємну крижану схованку жінки.
— Коли я казав матросам, що вона може мати навички, які дозволять нам вижити на кризі, я не жартував, — тихо сказав Крозьє у своїй каюті, й Ірвінг нахилився нижче, щоб краще чути. — Але ми не можемо чекати і повинні довідатися, де і як вона роздобуває свіже м’ясо, перш ніж ми опинимося на кризі. Доктор Гудсер каже, що цинга звалить нас усіх, якщо ми до літа не знайдемо джерела свіжої їжі.
— Але як я можу вивідати її секрети, крім як насправді шпигувати за її полюванням, сер, — прошепотів Ірвінг. — Вона ж не може розмовляти.
— Скористайтеся своєю кмітливістю, лейтенанте Ірвінг, — ось і все, що Крозьє сказав у відповідь.
Це була перша нагода, яка випала Ірвінгу з часу тієї розмови, скористатися своєю кмітливістю.
У шкіряній сумці через плече Ірвінг ніс кілька подарунків на випадок, якщо він знайде Сайленс і зуміє налагодити з нею контакт. Там були галети, значно свіжіші за ту, поїдену довгоносиком, якою він повечеряв. Вони були загорнуті в серветку, але Ірвінг також прихопив красиву шовкову шийну хустинку, подаровану йому багатою лондонською подружкою перед їхньою… огидною розлукою. І в цю чудову хустинку був загорнутий основний подарунок: маленьку креманку персикового джему.
Лікар Гудсер дбайливо зберігав і невеличкими порціями видавав джем як антицинготний засіб, але лейтенант Ірвінг знав, що цей смаколик був серед небагатьох речей, до яких ескімоска виявляла зацікавлення, коли брала запропоновану містером Дігглом їжу. Ірвінг бачив, як блищали її темні очі, коли вона отримувала намазану джемом галету. Протягом минулого місяця десяток разів зішкрібав його зі своїх власних галет, щоб зібрати ту дорогоцінну кількість джему, яку зараз він ніс у мініатюрній порцеляновій креманці, яка колись належала його матері.
Ірвінг уже обійшов корабель, проминув рівну ділянку криги з лівого борту і тепер просувався вглиб лабіринту торосів та невеликих айсбергів, які поставали, як крижана версія Бірнамського лісу біля пагорба Дунсінейн[104] за двісті ярдів на південь від корабля. Він розумів, що дуже ризикує стати наступною жертвою тварюки на кризі, але впродовж останніх п’яти тижнів вона не давала про себе знати, не з’являючись навіть оддалік. З карнавальної ночі в екіпажах не було втрат.
«І ось знову, — думав Ірвінг, — не хто інший, як я, один, навіть без ліхтаря, вештаюся серед торосів».
Він чітко усвідомлював, що його єдиною зброєю був пістоль, який лежав глибоко в кишені шинелі.
Через сорок хвилин блукань у крижаному лісі, в якому завивав вітер, серед темряви, на сорокап’ятиградусному морозі Ірвінг був близький до того, щоб припинити пошуки і випробувати свою кмітливість наступного разу, бажано через кілька тижнів, коли над південним горизонтом сонце стоятиме довше, ніж кілька хвилин щодня.
А потім він побачив світло.
Це було моторошне видовище — цілий сніговий замет у западині між кількома торосами, здавалося, світився зсередини золотистим сяйвом, якимось чарівним вогнем.
Або відьомським вогнем.
Ірвінг підійшов ближче, зупиняючись перед кожною тінню тороса, щоб переконатися, що це саме тінь, а не ще одна вузька розколина в кризі. Вітер тихенько свистів між верхівками торосів та крижаних колон. Довкола танцювали фіолетові сполохи полярного сяйва.
Сніговий замет мав форму низького купола, якого йому надав вітер чи руки Сайленс, з достатньо тонкими стінками, щоб крізь них пробивалося миготливе жовте світло.
Ірвінг спустився в невеликий крижаний вибалок — насправді всього лише западину між двома виштовхнутими тиском крижинами пакового льоду, вкритими шаром снігу, — і підійшов до маленького чорного отвору, який здавався надто низьким для купола у високій кучугурі, наметеній з одного боку западини.
Вхід — якщо це насправді був вхід — виявився заледве такої ширини, як плечі Ірвінга у всіх його вдяганках.