— Саме так, — сказав Крозьє, — але чи знаєте ви, що капітан також може накласти будь-яке покарання, яке видасться йому доречним, за те чи те порушення?
Менсон витріщився на нього, дивлячись згори вниз, в його бляклих очах — збентеження. Він не зрозумів запитання.
— Я маю на увазі, що можу покарати вас, як мені заманеться, матросе Менсон, — сказав капітан.
На стривоженому обличчі проступив вираз полегкості.
— О так, так точно, кеп.
— Замість двадцяти канчуків, — сказав Френсіс Крозьє, — я можу заперти вас у трупарні на двадцять годин без світла.
Уже й так бліді, заморожені щоки Менсона стали такими безкровними, що Крозьє приготувався посторонитися, якщо здоровань раптом зомліє.
— Ви… не зробите цього… — дитинний голос чоловіка тремтів.
Крозьє мовчав цілу холодну вічність, тишу якої порушувало лише шкварчання ліхтаря. Він дав морякові час збагнути свої слова. Нарешті запитав:
— Що за звуки, як вам здалося, ви чули, Менсоне? Хтось розповідав вам історії про привидів?
Менсон розтулив було рота, але, схоже, розгубився, не знаючи, на яке ж запитання йому відповідати спершу. На його товстій нижній губі встигла утворитися крижана кірка.
— Вокер, — сказав він нарешті.
— Ви боїтеся Вокера?
Джеймс Вокер, друг Менсона, десь такого ж віку, як цей ідіот, і ненабагато розумніший, був останнім, хто загинув на кризі всього тиждень тому. Корабельний статут вимагав, щоб екіпаж тримав відкритими невеличкі ополонки, пробурені в кризі біля корабля, навіть коли крига була завтовшки від десяти до п’ятнадцяти футів[29], як зараз, щоб можна було дістатися до води в разі пожежі, якщо така виникне на облавку.
Вокер і двоє його товаришів вирушили в темряві відкорковувати стару ополонку, яка знову замерзне менш ніж за годину, якщо тільки не пробивати її металевими ломами. Білий жах налетів з-поза гребеня тороса, відірвав руку матроса, за якусь мить потрощив на друзки його ребра і зник, перш ніж озброєна варта на палубі спромоглася звести свої рушниці.
— Вокер розповідав вам історії про привидів? — запитав Крозьє.
— Так точно, кеп. Ніяк ні, кеп. Вокер лише сказав мені за день до того, як та штука вбила його, мовляв, Магнусе, якщо той пекельний виродок на кризі колись дістанеться до нього… він сказав: «Я повернуся в білому савані, щоб прошепотіти тобі на вухо, чи мені не холодно в пеклі». Їй-богу, кеп, саме так Джиммі й сказав мені. І тепер я чую, як він намагається вибратися з…
Неначе за командою, корпус судна застогнав, холодна палуба забурчала під їхніми ногами, металеві скоби на бімсах жалісно заскавчали, і звуки шкрябання й дряпання в темряві довкола них, здавалося, прокотилися по всій довжині корабля. Крига була невгамовна.
— Це той звук, що ви чули, Мейсоне?
— Так точно, сер. Ніяк ні, сер.
Трупарня була за тридцять футів від них у бік корми, по правому борту, одразу за останнім лунко-металевим водяним танком, але коли забортна крига вгамувалася, Крозьє почув лише приглушений скрегіт і совання лопат у котельному відділенні, розташованому ще далі в напрямку корми.
З Крозьє було годі цієї нісенітниці.
— Ви знаєте, що ваш друг не повернеться, Магнусе. Він там, у запасній вітрильній коморі, акуратно зашитий у свою койку разом з іншими мерцями, замерзлий на камінь, загорнутий у три шари найгрубшої парусини. Якщо звідтіля ви і чуєте якісь звуки, то це чортові щури намагаються до них дістатися. Ви знаєте це, Магнусе Менсоне.
— Так точно, кеп.
— На цьому кораблі не буде невиконаних наказів, матросе Менсон. Ви маєте опанувати себе, просто зараз. І тягати вугілля, коли вам накаже містер Томпсон. Приносити продукти, коли містер Діггл посилає вас сюди по них. Виконувати всі накази негайно і без жодних заперечень. Або постати перед судом… переді мною… і можливістю самому провести холодну ніч без ліхтаря в трупарні.
Менсон мовчки віддав честь, підхопив велетенський вугільний мішок з Ірану, де він його примостив, і поволік його в темряву, на корму.
Механік роздягнувся до нижньої сорочки з довгими рукавами і вельветових штанів і власноручно шурував лопатою вугілля пліч-о-пліч з геть підтоптаним сорокасемилітнім кочегаром на ім’я Білл Джонсон. Інший кочегар. Люк Сміт, зараз спав на нижній палубі перед своєю вахтою. Старший кочегар «Терору», молодий Джон Торрінгтон, був першою людиною, яка померла в експедиції, і трапилося це новорічної ночі 1846 року. Але смерть настала з природних причин. Здається, лікар Торрінгтона переконав дев’ятнадцятилітнього хлопця піти в море, саме щоб полікуватися від сухот, і він помер після двох місяців хвороби, коли корабель вмерз у кригу в бухті на острові Бічі в першу зимівлю.