— Лікарю, там внизу є поранені. Ви підете з нами, коли ми спустимося за ними. Вам слід тепло одягтися.
Гудсер мовчки кивнув.
Перший помічник ДеВо спустився по трапу з верхньої палуби. Дмухнуло крижаним повітрям, від якого Гудсеру перехопило подих. Весь минулий тиждень «Еребус» здригався від шаленої хуртовини і страждав від незвичайно лютих, як для весни, морозів — температура повітря часом опускалася нижче мінус 100 градусів[108]. Лікар не мав можливості в призначений час перейти на «Терор». Відтоді як здійнялася віхола, сполучення між двома кораблями припинилося.
ДеВо струснув зі своєї шинелі сніг.
— Жоден з матросів-дозорців нагорі нічого не бачили, капітане. Я наказав їм залишатися там і пильнувати.
Фітцджеймс кивнув.
— Нам знадобиться зброя, Чарльзе.
— Три рушниці на верхній палубі — це вся зброя, яку ми видали цієї ночі, — сказав ДеВо.
З темряви внизу долинув відчайдушний крик.
— Лейтенанте Ле Вісконте, — прогарчав Фітцджеймс, — візьміть трьох матросів, спустіться з ними через люк в офіцерській їдальні до винної комори і візьміть там стільки мушкетів і дробовиків — а також підсумків з набоями, порохом та кулями, — скільки зможете донести. Я хочу, щоб кожна людина тут, на нижній палубі, була озброєна.
— Єсть, сер.
Ле Вісконте вказав на трьох матросів, і всі четверо в темряві почали проштовхуватися назад на корму.
— Чарльзе, — сказав Фітцджеймс першому помічникові ДеВо. — Запаліть ліхтарі. Ми спускаємося. Коллінзе, ви йдете з нами. Містере Данн, містере Браун — ви теж.
— Єсть, сер, — хором вигукнули купор та його помічник.
Генрі Коллінз, другий старшина, запитав:
— Без рушниць, капітане? Ви хочете, щоб ми спустилися туди без зброї?
— Візьміть ножі, — сказав Фітцджеймс. — У мене є ось це. — Він підняв однозарядний пістоль. — Тримайтеся позаду мене. Незабаром до нас приєднається лейтенант Ле Вісконте з групою озброєних людей і принесе для нас зброю. Лікарю, ви теж тримайтесь біля мене.
Гудсер мовчки кивнув. Він саме вдягав свою — чи чиюсь — шинель і, немов дитина, ніяк не міг потрапити лівою рукою в рукав.
Фітцджеймс — без рукавиць, в одній тільки обтріпаній куртці, вдягненій поверх сорочки, взяв у ДеВо ліхтаря й пірнув униз по трапу. Звідкілясь знизу пролунав жахливий гуркіт, наче хтось трощив там шпангоути чи переборки. Крики припинилися.
Гудсер пам’ятав наказ капітана триматися біля нього і навпомацки рушив униз по темному трапу вслід за двома матросами, забувши взяти ліхтар. Він також не прихопив своєї сумки з медичними інструментами та бинтами. Браун і Данн гуркотіли по трапу за ним, а замикав стрій Коллінз, який сипав прокльонами.
Палуба твіндека була всього вісьмома футами нижче жилої палуби, але вона здавалася геть іншим світом. Гудсер майже ніколи не спускався сюди. Фітцджеймс та перший помічник стояли оддалік від трапу, поводячи туди-сюди своїми ліхтарями. Лікар зрозумів, що температура тут, внизу, має бути градусів на сорок нижче тої, що на нижній палубі, де вони їли й спали, — а середня температура на нижній палубі останніми днями була нижче нуля.
Гуркіт стих. Фітцджеймс наказав Коллінзу замовкнути, і шестеро моряків мовчазним колом стали довкола люка, що вів на палубу трюму під ними. Усі, крім Гудсера, були з ліхтарями і тепер світили вниз, хоча тьмяні промені світла пробивалися крізь затуманене морозне повітря лише на кілька футів. Пара від дихання виблискувала перед ними крижаними кристаликами, що сяяли, мов скалки коштовного каміння. Швидкі кроки, які лунали в них над головою на нижній палубі, здавалися Гудсеру віддаленими на кілька миль.
— Хто сьогодні вночі був унизу на вахті? — пошепки запитав Фітцджеймс.
— Містер Греґорі з одним кочегаром, — відповів ДеВо. — Мені здається, з Каві. А може, то був Плейтер.
— І тесля Вікес зі своїм помічником Вотсоном, — докинув Коллінз швидким шепотом. — Вони там працювали всю ніч, латаючи пролом у корпусі по правому борту, поряд з вугільним бункером.
Унизу пролунав рев. Він був у сотню разів гучнішим і лютішим, ніж будь-який інший звіриний рев, який Гудсеру доводилося чути раніше, — навіть ніж той, який долинув з ебенової кімнати карнавальної ночі. Його підсилювало відлуння — звук відбивався від кожного шпангоута, кожної залізної скоби й переборки на палубі твіндека. Гудсер був певен, що матроси, які стояли на вахті двома палубами вище, посеред виття хуртовини, чули його так, наче тварюка була на одній палубі з ними. У Гудсера стислася мошонка, намагаючись втягнутися всередину тіла.