Крозьє похитав головою і почимчикував по зледенілій палубі на низький ніс, до єдиного вахтового матроса, якого він зміг розрізнити в тьмяному світлі північного сяйва.
Це був невисокий, червонолиций Корнеліус Гіккі, помічник купора[11]. Усі матроси були на одне лице тут, на вахті, в темряві, бо ж усі вони були вбрані в однакову вдяганку для холодів: товстий водостійкий плащ, а під ним фланелеві та вовняні сорочки, з широких рукавів стирчали розпухлі рукавиці, «вельські перуки» — грубі плетені шапки, що закривали вуха, — були щільно зав’язані, часто з вовняними шарфами, які обмотувались довкола голів так, що з-під них виднілися тільки кінчики обморожених носів. Але кожен матрос до цих теплих лахів додавав щось своє — неказенний домашній шарф, або одягав ще одну шапку поверх вельської вушанки, або, скажімо, яскраві, любовно сплетені матінкою, дружиною чи коханкою пальчатки, що визирали з під формених рукавиць королівського флоту, — і Крозьє навчився розрізняти усіх своїх п’ятдесят дев’ять вцілілих офіцерів та матросів здалеку, навіть у забортній темряві.
Гіккі пильно дивився за борт понад бушпритом[12], що перетворився на бурульку, передні десять футів якої зараз вмерзли у торос з морського льоду, бо корму корабля її величності «Терор» вичавило вгору тиском криги, тож ніс, навпаки, опустився донизу. Помічник купора Гіккі так сильно замислився чи задуб, що не помічав появи свого капітана, аж поки Крозьє не став поруч на релінгу[13], який сніг та крига перетворили на вівтар. Рушниця дозорця підпирала цей вівтар. Бо ніхто не хотів торкатися її металу тут, на морозі, нехай навіть у рукавицях.
Гіккі ледь здригнувся, коли Крозьє присунувся до нього впритул. Капітан «Терору» не міг бачити обличчя двадцятишестилітнього хлопця, але пара від його дихання, яка одразу ж перетворювалася на хмарку льодяних кристалів, що блищали у північному сяйві, — з’являлася понад макітрою коротуна, закутаною в багато шаликів поверх вушанки.
Узимку посеред крижин матроси зазвичай не віддають честі, навіть не торкаються недбало пальцями свого чола — цим жестом належить вітати офіцерів у морі, але тепло вкутаний Гіккі зробив ледь помітний поворот і знизав плечима та схилив голову — так матроси салютують своєму капітанові на верхній палубі. З огляду на мороз вахти було урізано з чотирьох годин до двох — бачить Бог, думав Крозьє, в нас досить матросів на цьому перенаселеному кораблі, навіть якщо подвоїти кількість дозорців, — і за уповільненими рухами Гіккі він здогадався, що той задубів. Хай би скільки він казав дозорцям, що вони мають рухатися на палубі — ходити, бігти на місці, підстрибувати й присідати, якщо була така нагода, що завгодно, не втрачаючи, однак, пильності у спостереженнях за кригою, — вони все одно воліли нерухомо стовбичити більшість часу своєї вахти, наче вони були в південних морях, вбрані у бавовняні тільняшки, й виглядали русалок.
— Капітане.
— Містер Гіккі. Ну що?
— Нічого звідтоді, як вони стріляли… той один постріл… майже дві години тому, сер. А за мить до того я чув, мені здалося, що чув… неначе зойк чи якийсь вереск, капітане… по той бік крижаної гори. Я доповів лейтенантові Ірвінгу, але він сказав, що це, мабуть, так крига скрегоче.
Крозьє тоді доповіли про звук пострілу з боку «Еребуса», і він швидко піднявся на палубу дві години тому, але звуки не повторилися, тож він не відправив ні посланця на інший корабель, ні когось на кригу, хто б її дослідив. Випертися зараз у замерзле море і темряву, коли та… істота… чатує в безладді гребенів торосів та високих заструг, було б вірною смертю. Зараз повідомленнями між кораблями обмінювалися вже тільки в короткі хвилини напівсвітла опівдні. Через декілька днів справжнього денного світла взагалі не буде, тільки арктична ніч. Цілодобова ніч. Сто днів самої ночі.
— Мабуть, це тріщала крига, — сказав Крозьє, дивуючись, чому Ірвінг не доповів йому про ймовірний крик. — І постріл теж. Тріщала крига.
— Так, капітане. Це була крига, сер.
Жоден з них у це не вірив: постріл з мушкета або хлопок дробовика мають характерний звук, який чути навіть на відстані милі, а тут, на Крайній півночі, звуки розносилися надзвичайно далеко та чітко, — але паковий лід[14], що стискався довкола «Терору» як ніколи щільно, й справді завжди гуркотів, стогнав, тріщав, клацав, ревів або скреготав.
11
Купор — бондар. На флоті був відповідальний не тільки за бочки, але й за конопачення дерев’яних бортів.
12
Бушприт — похиле рангоутне дерево на носі судна, на якому піднімають косі вітрила — клівери та стакселі.
13
Релінг — частина верхньої палуби вітрильника, обмежена перилами, піднята над головною палубою. Попередник капітанського містка.
14
Паковий лід — багаторічні товсті льодові поля, що кілька раз танули та знову намерзали, завтовшки не менше 3 метрів.