Тесля замовк, зрозумівши, що він розповідає капітанові про деталі роботи на корабельні, за якою Крозьє сам спостерігав упродовж кількох місяців перед відплиттям.
Капітан підвівся і приклав руку в рукавиці до внутрішнього шару дощок в тому місці, де вони відійшли. Там зяяла шпарина понад дюйм завбільшки.
— Поставте на підлогу ваш ліхтар, містере Хані. Скористайтеся своїм ломом, щоб підважити ці дошки. Я хочу поглянути, що зробила крига із зовнішніми дубовими дошками корпуса.
Тесля виконав наказ. На кілька хвилин звуки лунких ударів металевого лома об промерзле дерево і кректання теслі майже заглушили несамовиту гризню пацюків позад них. Погнуті дошки з канадського в’яза, підважені ломом, полетіли під ноги. За ними настала черга потрісканих дощок з африканського дуба. Тепер залишилися тільки увігнуті всередину дубові дошки початкової обшивки корпуса. Крозьє підступив ближче, тримаючи ліхтаря так, щоб обом було краще видно.
У проломі завдовжки фут виблискують у світлі ліхтаря скалки й гострі шпичаки льоду, але в самому центрі було щось набагато загрозливіше — чорнота. Порожнеча. Дірка в кризі. Тунель.
Хані відігнув шмат розколотого дуба ще більше, так що Крозьє зміг посвітити своїм ліхтарем у ту порожнечу.
— Хай тобі сто чортів, — важко видихнув тесля. Цього разу він не перепросив капітана за лайку.
Крозьє нестерпно захотілося облизати пересохлі губи, але він чудово знав, наскільки це небезпечно робити тут, за мінус 50 градусів[32]. Але його серце так шалено гупало в грудях, що він піддався спокусі обпертися рукою в рукавиці на стінку корпуса, так само як це зробив тесля.
Морозне повітря знадвору ринуло всередину таким нестримним потоком, що ледь не загасило ліхтаря. Крозьє вільною рукою прикрив язичок полум’я, тремтливе світло якого змушувало людські тіні танцювати на палубі, бімсах та переділках.
Дві довгі дошки зовнішньої обшивки корпуса були розбиті вщент і вигнуті всередину якоюсь незбагненною, нездоланною силою. У непевному світлі ліхтаря на розщепленому дубі було чітко видно сліди велетенських пазурів — подряпини з патьоками замерзлої неймовірно яскравої крові.
4 ГУДСЕР
75° 12′ півн. шир., 61° 6′ зах. довг.
Баффінова затока, липень 1845 року
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
11 квітня 1843 року
Сьогодні у листі до свого брата я написав: «Усі офіцери неабияк сподіваються подолати Північно-Західний прохід і мають надію досягти Тихого океану до кінця наступного літа».
Але я маю зізнатися, що плекаю сподівання, хоча це й егоїстично, що експедиції знадобиться трохи більше часу, аби дістатися Аляски, Росії, Китаю і теплих вод Тихого океану. Попри те, що за освітою я анатом і найнятий капітаном сером Джоном Франкліном як простий помічник корабельного лікаря, насправді я не простий костоправ, але доктор, і, продовжую зізнаватися, хай би якими аматорськими видавалися мої намагання, в цьому рейсі я сподіваюся стати натуралістом. Досі я не стикався з арктичною флорою і фауною, однак збираюся особисто ознайомитися з життям Крижаного королівства, до якого ми вирушимо вже за місяць. А надто мене цікавить білий ведмідь, хоча більшість розповідей про нього, які я чув від китобоїв та старих полярників, були такими міфічними, що не варто їм йняти віри.
Я визнаю, що вести особистий щоденник у плаванні не прийнято — у судовому журналі, який я розпочну, коли ми вийдемо в рейс наступного місяця, будуть записані всі гідні уваги професійні події та спостереження під час мого перебування на борту корабля Її Величності «Еребус» на посаді помічника корабельного лікаря і члена експедиції капітана сера Джона Франкліна для подолання Північно-Західного проходу, — але я відчуваю, що на мене чекає щось надзвичайне, тож одного судового журналу буде недостатньо, для цього потрібні інші записи, більш особистого характеру, і навіть якщо я не дам жодній іншій живій душі прочитати їх після мого повернення, моїм обов’язком є — насамперед перед собою — вести ці нотатки.
Усе, що я знаю на сьогодні, то це те, що експедиція з капітаном сером Джоном Франкліном обіцяє стати найбільшою пригодою у моєму житті.
Неділя, 18 травня 1843 року