Це була команда з одинадцятьох чоловік, очолювана другим помічником з «Еребуса» Чарльзом Фредеріком ДеВо, де першим у запрягу йшов велетень Менсон. Решті дев’ятьом морякам запропонували взяти участь у поході, якщо вони цього самі забажають, й усі добровільно зголосилися піти. Жоден не відмовився.
Крозьє мав знати, чи можливо взагалі здійснити такий довгий похід через відкриту кригу з важкими саньми, на які був встановлений ущерть навантажений човен, назустріч рятувальникам. Одинадцять моряків відправилися 23 березня о шостій склянці, в темряві, при температурі повітря тридцять вісім градусів нижче нуля[109], під трикратне «ура», вигукнуте всіма членами екіпажів з обох кораблів.
ДеВо і його люди повернулися через три тижні. Жоден не помер, але всі були дуже виснаженими, а четверо моряків отримали серйозні обмороження. Магнус Менсон був єдиним з одинадцятьох членів команди, окрім, звісно, невтомного ДеВо, хто не здавався загнаним майже до смерті, до краю знесиленим і втомленим.
За три тижні вони спромоглися пройти менше двадцяти восьми миль по прямій від «Терору» та «Еребуса». Потім ДеВо прикинув, що насправді вони здолали більше ста п’ятдесяти миль, щоб пройти цих двадцять вісім, але не було жодної можливості рухатися на паковій кризі навпростець. Погода на північний захід від їхньої теперішньої позиції була ще жахливішою, ніж у дев’ятому колі пекла, в якому вони перебували вже два роки. Там здіймалася сила-силенна стикових гребенів. Деякі з них були заввишки понад вісімдесят футів. Навіть притримуватися потрібного курсу було майже неможливо, коли хмари закривали сонце на півдні, а зірки на захмареному небі не прозирали впродовж кількох вісімнадцятигодинних під кінець походу ночей. Компаси, звісно, були марними в такій близькості до північного магнітного полюса.
Про всяк випадок вони взяли із собою п’ять наметів, хоча планували спати тільки у двох. Ночі на відкритій кризі були такі холодні, що останні дев’ять ночей всі одинадцять моряків спали в одному наметі, коли взагалі могли заснути. Але під кінець у них, власне кажучи, вибору не залишалося, бо чотири з їхніх п’ятьох міцних наметів зірвало й віднесло вітром або пошматувало на клапті за дванадцять ночей на кризі.
Якимось чином ДеВо витримував напрямок їхнього руху на північний захід, але з кожним днем погода все погіршувалася, стикові гребені траплялися на шляху все частіше, вимушені відхилення від курсу ставали все довшими й небезпечнішими, ще й сани зазнали серйозних пошкоджень під час переходів через зазубрені крижані гребені, що вимагали від моряків справді титанічних зусиль. Два дні вони згаяли тільки на те, щоб відремонтувати сани під завивання хурделиці.
ДеВо вирішив повертатися назад на їхній чотирнадцятий ранок на кризі. Тепер, лише з одним уцілілим наметом, він оцінив їхні шанси на виживання як низькі. Вони спробували повернутися назад до кораблів по власному тринадцятиденному санному сліду, але крига була дуже активною — пересувалися льодяні плити, айсберги рухалися всередину пакових полів, їхній шлях перетинали нові смуги торосів, що виростали прямо перед ними, тож відшукати той слід було неможливо. ДеВо, найкращий після Крозьє навігатор в експедиції Франкліна, визначав напрямок руху за теодолітом та секстантом, коли небо — вночі чи вдень — ненадовго ставало чистим, але під кінець визначав курс переважно методом зчислення шляху[110]. Він сказав матросам, що точно знає, де вони перебувають. Пізніше він зізнався Фітцджеймсові та Крозьє, що був певен: вони відхилилися вбік від кораблів миль на двадцять.
У їхню останню ніч на кризі намет пошматувало вітром, і вони були вимушені повилазити зі своїх спальних мішків й рушити на південний захід наосліп, тільки щоб не замерзнути до смерті. Вони викинули зайвину їжі та одягу, продовжуючи тягнути сани тільки тому, що їм потрібні були вода, рушниці, набої й порох.
Усю мандрівку слідом за ними йшла якась велика істота. Вони не могли її розгледіти через мряку, туман і рясний град, але чули, як вона кружляє довкола них у темряві кожної нескінченно довгої ночі.
Загін ДеВо, який усе ще прямував на захід, повз «Терор», що був на три милі південніше, помітили у північній частині горизонту вранці на двадцять перший день їхнього перебування на кризі, їх побачив вартовий з «Еребуса», хоча сам корабель на той час уже був втрачений — розчавлений, розбитий і затонулий. На щастя для ДеВо та його людей, дозорець, льодовий лоцман Джеймс Рейд, удосвіта того дня видряпався на величезний айсберг, який колись був частиною декорацій Великого Венеційського карнавалу, й побачив моряків через свій далекогляд з першим променем світла.
110
Зчислення шляху — визначення своєї позиції за відсутності берегових орієнтирів або навігаційних світил у небі, простими розрахунками напрямку руху та його швидкості. Як правило, дуже приблизні обчислення, які корегуються за першої нагоди.