Що ж, нічого не вдієш, думав Крозьє.
Як тільки капітан покінчив із сніданком, його живіт знову почав бурчати від голоду.
Спочатку вони планували згорнути всі вісім голландських наметів в обох морських таборах і відтягнути їх до табору Терору на санях, щоб вони залишалися у запасі на випадок, якщо якимось загонам невдовзі знову доведеться вийти на кригу. Але вітер був дуже сильний і матроси були занадто стомлені навіть після першого дня й ночі цього переходу. Крозьє порадився з лейтенантом Літтлом, і вони вирішили, що буде досить забрати із собою три намети з цього табору. Можливо, наступного ранку з другого табору вони заберуть більше.
Наступного дня на кризі, 23 квітня 1848 року, троє матросів із запрягу звалилися з ніг. Один почав блювати кров’ю. Двоє інших просто впали на кригу, не здатні далі тягнути сани. Одного з цих двох довелося везти на санях.
Не бажаючи зменшувати кількості озброєних охоронців, що йшли позаду, попереду й обабіч вервечки саней, Крозьє та Літтл самі впряглися у сани й тягнули їх більшу частину цього нескінченного дня.
Другого дня переходу стикові гребені не були аж такими високими, а попередні загони проклали широкий уторований шлях на цьому довгому відтинку замерзлого моря, але вітер та завірюха зводили нанівець ці переваги. Моряки, що тягнули сани, не бачили запрягу за п’ятнадцять футів попереду себе. Морські піхотинці чи озброєні матроси, які охороняли валку, не бачили нікого і нічого, коли віддалялися бодай на двадцять футів від саней, і змушені були йти на відстані ярда або двох від них, щоб не загубитися. Користі від них як дозорців не було жодної.
Кілька разів упродовж дня провідні сани — зазвичай Крозьє або лейтенанта Літтла — втрачали вторований санний слід, і тоді всі зупинялися ледь не на півгодини, поки кілька чоловіків, які не йшли у запрягах, обв’язувалися мотузкою, щоб не загубитися у сніговій віхолі, й вишукували ліворуч та праворуч від вервечки саней неглибокі борозни, які швидко замітало снігом. Заблукати на півдорозі коштувало б їм усім не тільки втрати часу, але й самих життів.
Деякі із санних команд, що цією весною тягнули важчі вантажі, проходили ці дев’ять миль відносно рівної криги за дванадцять годин, прибуваючи до другого морського табору через кілька годин після заходу сонця. Загін Крозьє дістався до табору далеко за північ, взагалі ледь не проскочивши повз нього. Якби Магнус Мейсон, чий гострий слух був так само надзвичайним, як і його розміри та недоумкуватість, не почув, як тріпотять на вітрі намети далеко по лівому борту, вони б проминули свій притулок і склад із запасами провізії.
Хай там як, але шалений вітер, який безупинно дув увесь день, завдав другому морському табору значних пошкоджень. П’ять з восьми наметів віднесло кудись у темряву — навіть попри те, що вони були прикріплені до криги металевими кілками з гвинтовою різьбою, — або просто пошматувало на дрантя. Виснажені та голодні моряки спромоглися поставити два з трьох наметів, які вони притягли з першого морського табору, і сорок шість чоловік, яким було б зручно, але доволі тісно у восьми наметах, втиснулися в п’ять.
Для тих, чия черга була заступати на вахту тієї ночі — для шістнадцятьох із сорока шести — вітер, сніг та холод стали справжнісіньким пеклом. Крозьє сам відстояв одну з вахт: з другої до четвертої ночі. Він волів рухатися, бо у своєму окремому спальнику не міг достатньо зігрітися, щоб заснути, навіть незважаючи на те, що моряки повкладалися довкола нього в наметі так тісно, як дрова у полінниці.
Останній день на кризі був найважчим.
Вітер стих незадовго до підйому моряків о п’ятій годині ранку, але радість від можливості нарешті побачити блакитне небо була затьмарена тим, що температура різко впала щонайменше на тридцять градусів. Лейтенант Літтл зробив заміри — того ранку температура о шостій годині становила мінус шістдесят чотири градуси[111].
«Лише вісім миль», — продовжував вмовляти себе Крозьє, тягнучи лямку запряга. Він знав, що інші моряки думають те саме. — «Сьогодні тільки вісім миль, на цілу милю менше, ніж учорашній жахливий перехід».