Коли ще більше людей звалилися з ніг від хвороби та виснаження, Крозьє наказав охороні, що їх супроводжувала, поскладати свої гвинтівки, мушкети та рушниці на сани і впрягтися в них, одразу як зійде сонце. Кожен, хто міг іти, мав тягнути лямку.
Залишившись без охорони, вони сподівалися, що день буде ясним. Щойно зазоріло, проступили брунатні обриси Землі Короля Вільяма, і значно чіткіше вимальовувалася стіна високих айсбергів і нагромадження прибережної криги вздовж її краю, виблискуючи в блідих, холодних сонячних променях, немов вал із битого скла, чий вигляд викликав у моряків відчай, — але ясне світло гарантувало також те, що вони не загублять прокладеної раніше колії й що істота з криги не зможе непомітною підкрастися до них.
Але тварюка не полишала їх. Вони бачили її — маленьку цятку на південному заході від них, що бігла підстрибом і рухалася значно швидше, ніж вони могли волочити свої сани. Або бігти, якщо до цього дійде.
Кілька разів упродовж дня Крозьє чи Літтл випрягалися із саней, діставали свої далекогляди й через милі криги дивилися на те створіння.
Воно було щонайменше за дві милі від них і рухалося на всіх чотирьох. З цієї відстані істота здавалася звичайним арктичним ведмедем, велику кількість яких вони вбили за останні три роки. Але тільки доти, доки тварюка на зводилася на задні лапи, не виростала понад довколишні крижані валуни й невеликі айсберги і не принюхувалася до повітря, витріщившись у їхній бік.
«Воно знає, що ми покинули кораблі, — думав Крозьє, дивлячись у свій мідний далекогляд, потертий і подряпаний за стільки років служби на обох полюсах. — Воно знає, куди ми йдемо. І хоче дістатися туди першим».
Вони йшли у запрягу весь день, зупинившись тільки на заході сонця, щоб поїсти замерзлих шматків їжі з холодних бляшанок. Солонина й сухарі у них закінчилися. Крижані стіни, що відділяли Землю Короля Вільяма від пакової криги, засвітилися, наче місто з десятьма тисячами запалених газових ліхтарів, перш ніж сховатися в темряві, яка розповзалася небом, як розлите чорнило.
Їм залишалося пройти чотири милі. Восьмеро моряків тепер лежали на санях, троє з них були непритомні.
Загін перетнув великий крижаний бар’єр, що відділяв пакову кригу від берега, десь після першої години ночі. Вітер залишався слабким, але температура повітря продовжувала падати. Коли вони зупинилися, щоб перекинути посторонки для підйому саней на тридцятифутову крижану стіну, прохід через яку не став легшим від того, що попередні загони прокладали його кілька тижнів поспіль, бо рух криги нагромадив тисячі нових крижаних брил на їхньому шляху, що зірвалися з навислих айсбергів обабіч нього, лейтенант Літтл знову заміряв температуру повітря. Вона була мінус вісімдесят два градуси[112].
Крозьє тягнув сани та віддавав накази, перебуваючи на самісінькому дні глибокої ями багатогодинного виснаження. На заході сонця, коли він востаннє подивився у далекогляд на віддалене створіння, що вистрибом бігло вже попереду них, піднімаючись на стіну айсбергів легкими стрибками, він припустився помилки, необачно знявши рукавиці та пальчатки, щоб зробити у своєму вахтовому журналі записи про місцезнаходження загону. Капітан забув одягти пальчатки, перш ніж знову взятися за підзорну трубу, і кінчики пальців однієї руки й долоня другої негайно примерзли до металу. Швидко віддираючи руки, він зірвав шар шкіри й трохи м’яса з чотирьох пальців правої руки, серед них з великого, й клапоть шкіри з долоні лівої.
Такі рани тут, в Арктиці, не загоювалися, особливо коли вже з’явилися перші симптоми цинги. Крозьє відвернувся від решти чоловіків і виблював від болю. Його пошкоджені пальці й долоня пеком пекли, й біль тільки посилювався впродовж довгої ночі, коли він волочив, тягнув, піднімав і штовхав сани. Його руки й м’язи плечей натерлися до синців і внутрішніх крововиливів під тиском лямки із запрягу.
На якусь хвилину, коли вони здиралися на останній крижаний бар’єр близько першої тридцяти ночі, а зорі тремтіли й мерехтіли в нескінченному ясному, але вбивчо холодному небі, Крозьє опанувала божевільна думка, чи не полишити їм тут усі сани й не зробити ривок до табору Терору, до якого залишалася ще ціла миля по мерзлому каменяччю й кучугурах снігу. Завтра вони повернуться сюди разом з іншими моряками, які допоможуть їм протягти неймовірно важкий вантаж цю останню милю до табору.
Але в Крозьє залишилося достатньо здорового глузду та почуття відповідальності, щоб одразу ж відкинути цю думку. Звісно, він міг би так вчинити — покинути сани, чого не робив жоден загін за всі попередні тижні, й порожнем доплентатися до безпечного місця у таборі Терору, рятуючи людські життя, — але тоді він назавжди втратив би авторитет в очах своїх ста чотирьох вцілілих матросів та офіцерів.