Усі матроси вже на борту, і попри те, що останні приготування до завтрашнього відплиття тривають цілодобово — особливо з приймання на борт, за словами капітана Фітцджеймса, більш ніж восьми тисяч бляшанок консервованої їжі, які підвезли останньої миті, — сер Джон сьогодні провів Богослужіння для нас на облавку «Еребуса» і для всіх членів екіпажу «Терору», хто захотів до нас приєднатися.
Я зауважив, що капітан «Терору», ірландець на ймення Крозьє, присутнім не був.
Ніхто з присутніх сьогодні на цій службі не міг слухати дуже довгу проповідь сера Джона без глибокого розчулення. Я буду здивований, якщо будь-який корабель флоту будь-якої країни будь-коли був під командуванням настільки релігійної людини. Поза сумнівом, ми в цьому плаванні істинно, надійно та безповоротно віддали свою долю в руки Господа.
19 травня 1843 року Оце так відплиття!
Досі я ніколи не ходив у море, тим паче як член такої славетної експедиції, тому не мав зеленого поняття, на що очікувати, і був зненацька заскочений пишнотою цього дня.
Капітан Фітцджеймс прикинув, що більше десяти тисяч доброзичливців і поважних персон юрмилися в доках Ґрінхайта[33], щоб провести нас у плавання. Промови лунали так довго, аж мені здалося, що нам не дадуть відпливти, поки в літньому небі не згасне останній сонячний промінь. Грав оркестр. Леді Джейн, яка стояла на борту поруч із сером Джоном, спускалася на берег по сходнях під гучні вигуки «ура!» десь шістдесяти моряків з «Еребуса». Оркестр знову грав. Потім, як тільки ми віддали швартові кінці, зазвучали прощальні вигуки, і кілька хвилин стояв такий оглушливий шум, що я не почув би наказу, якби навіть сер Джон вигукував мені просто у вухо.
Учора ввечері лейтенант Гор і головний корабельний лікар Стенлі були настільки ласкаві, що пояснили мені, що під час відплиття звичай вимагає від офіцерів не виказувати своїх почуттів, тож, хоча я вважаюся офіцером лише номінально, я стояв разом з іншими у їхньому строю синіх кітелів і намагався стримувати будь-які вияви емоцій, навіть тих, які цілком личать чоловікам. Ми були єдиними, хто намагався так поводитися. Матроси натомість кричали, вимахували шийними хусточками, гронами звисаючи зі снастей, і я бачив, як натовп нарум’янених портових шльондр махали їм на прощання. Навіть капітан сер Джон Франклін помахав яскравою червоно-зеленою хусточкою леді Джейн, своїй доньці Елеонорі та своїй небозі Софії Крекрофт, які махали у відповідь, аж поки «Терор», що слідував за нами, не затулив причалу.
На цьому відрізку нашої подорожі нас буксирували парові судна і супроводжував корабель Її Величності «Реттлер», новий потужний паровий фрегат, а також зафрахтований корабель, «Баретто Джуніор», який віз нашу провізію.
За мить до того, як «Еребус» відчалив, на саму верхівку його грот-щогли всівся голуб. Донька сера Джона від першого шлюбу, Елеанора, вже ледь помітна у своїй яскраво-зеленій шовковій сукні під смарагдовою парасолькою, щось закричала, але серед ревища та грому духового оркестру її слів було не розібрати. Тоді вона показала пальцем на голуба, і сер Джон та багато хто з офіцерів задерли голови, заусміхалися і стали показувати голуба іншим на облавку корабля.
У поєднанні зі словами, що промовлялися на вчорашній службі Божій, це, на мою думку, була найкраща з можливих прикмет.
4 липня 1845 року
Що за жахливий перехід через Північну Атлантику до Гренландії! Тридцять діб шторму, навіть на буксирі наш корабель гойдало на хвилях, хилитало і кренило з боку на бік так сильно, що щільно задраєні гарматні порти на кожному борту заледве на чотири фути піднімалися над водою, коли ми перевалювали через хвилі, ледь просуваючись уперед. Я жахливо страждав на морську хворобу двадцять вісім з останніх тридцяти днів. Лейтенант Ле Вісконте сказав мені, що ми жодного разу не розвинули швидкості, більшої за п’ять вузлів, а на такій малій швидкості, як він мене запевняв, надзвичайно скрутно доводиться навіть звичайному вітрильнику, не те що такому диву техніки як «Еребус» і наш попутник, «Терор», які обоє здатні йти вперед під парами, рухомі своїми непереможними гребними гвинтами.
Три дні тому ми обігнули мис Фарвелл, найпівденнішу точку Гренландії, і я мушу зізнатися, що береги цього велетенського континенту, зі своїми скелястими бескидами та неозорими льодовиками, що сповзають прямо у море, так само пригнобили мій дух, як кільова й бортова хитавиця познущалися на моїм шлунком.