— Містере Гіккі, чому ви зголосилися йти на пошуки лейтенанта Ірвінга, коли він був відсутній менше години? І ніхто, крім вас, не хвилювався з цього приводу.
— О, я б не сказав, що сам зголосився, капітане. Я пригадую, що містер Фарр попросив мене сходити подивитися…
— Містер Фарр доповів, що ви кілька разів запитували, чи не запізнюється лейтенант Ірвінг, і висловили готовність вирушити на його пошуки самотужки, поки решта відпочивала після обіду. Чому ви так вчинили, містере Гіккі?
— Якщо містер Фарр сказав, що… ну, ми, мабуть, були стурбовані його відсутністю, капітане. Тобто лейтенанта.
— Чому?
— Можна я одягну куртки й верхню одіж, капітане? Тут збіса морозно…
— Ні. Зніміть жилет і светри. Чому ви хвилювалися за лейтенанта Ірвінга?
— Якщо ви стурбовані… тим, чи не був я поранений сьогодні, капітане, то ні, не був. Дикуни мене не помітили. Жодної рани на мені, сер, запевняю вас.
— Знімайте цього светра також. Чому хвилювалися про лейтенанта Ірвінга?
— Ми з хлопцями… ну, ви розумієте, капітане.
— Ні.
— Ми були просто занепокоєні, що один із нашого загону, схоже, заблукав. Окрім того, сер, я дуже замерз, сер. Ми сиділи, доки їли ту пайку холодної їжі, що мали із собою. Я подумав, що трохи зігріюся, якщо піду по слідах лейтенанта, аби переконатися, що з ним усе гаразд, сер.
— Покажіть мені ваші руки.
— Перепрошую, капітане?
— Ваші руки.
— Єсть, сер. Вибачте за дрижаки, сер. Я цілісінький день не міг зігрітися, а зараз, без одягу, в самій лише сорочці та…
— Знімайте їх. Покажіть мені руки долонями догори.
— Єсть, сер.
— Це кров у вас під нігтями, містере Гіккі?
— Можливо, капітане. Ви ж знаєте, як воно буває.
— Ні. Розкажіть мені.
— Ну, ми вже кілька місяців не милися, сер, бо у нас бракує на це води, сер. А якщо підхопиш цингу чи щось схоже на дизентерію, завжди виділяється певна кількість крові, коли ти справляєш велику нужду…
— Ви хочете сказати, що унтер-офіцер Королівського військово-морського флоту на моєму кораблі підтирає задницю пальцями, містере Гіккі?
— Ні, сер… я мав на увазі лише те… можна мені тепер одягнутися, капітане? Ви ж бачите, що я не поранений чи ще щось таке. Тут такий собачий холод, що можна відморозити чоловічий…
— Зніміть сорочку і спідню білизну.
— Сер, ви серйозно?
— Не змушуйте мене повторювати двічі, містере Гіккі. У нас тут немає гауптвахти. Усі ті, кого я відправлятиму на гауптвахту, будуть відбувати покарання, прикуті до одного з вельботів.
— Ось, сер. Будь ласка. Тіло як тіло, лише геть закоцюбле. Добре, що моя бідолашна дружина не бачить мене зараз…
— У ваших документах не зазначено, що ви одружені, містере Гіккі.
— О, моєї Луїзи вже шість з лишнім років як немає на світі, капітане. Нехай Бог упокоїть її душу.
— Чому ви казали кільком матросам палубної команди, що коли настане час вбивати офіцерів, лейтенант Ірвінг буде першим?
— Я ніколи не казав нічого такого, сер.
— Я маю рапорти, що ви це говорили, а також свідчення про підбурювання до заколоту, розмови про який ви вели ще до карнавалу, містере Гіккі. Чому ви виділяли лейтенанта Ірвінга? Що лихого зробив вам цей офіцер?
— Геть нічого, сер. І я ніколи не говорив нічого такого. Викличте сюди людину, яка сказала про мене таке, і я викрию його в брехні, ще й плюну йому межі очі.
— Що лихого зробив вам лейтенант Ірвінг, містере Гіккі? Чому ви казали іншим матросам з «Еребуса» і «Терору», що Ірвінг мерзотник і брехун?
— Я присягаюся вам, капітане… перепрошую за клацання зубів, але, їй-богу, ця ніч надто холодна для голої людини. Я клянуся вам, що нічого такого не казав. Багато хто з нас дивився на бідолашного лейтенанта Ірвінга як на сина, капітане. Як на сина. І тільки моя тривога за нього примусила мене вирушити на його пошуки. І я вчинив правильно, сер, бо інакше б ми ніколи не схопили тих бузувірів, які вбили його, і….
— Одягайтеся, містере Гіккі.
— Єсть, сер.
— Ні, зробіть це назовні. Геть з моїх очей.
— Людина, народжена жінкою, недовговічна й переповнена стражданнями, — промовляв Фітцджеймс. — Вона виростає, і її зрізають, як квітку, вона щезає, наче була тінню, і ніколи не залишиться й не затримається[116].
Годжсон та інші чоловіки надзвичайно обережно опускали наші із зашитим у парусину тілом Ірвінга на канати, які утримували над мілкою могилою кілька здоровіших матросів. Крозьє знав, що Годжсон та інші друзі Ірвінга поодинці заходили у медичний намет, щоб віддати лейтенантові останню шану, перш ніж старий Мюррей зашив його в парусиновий саван. Ці відвідувачі залишили кілька знаків своєї прихильності поруч з тілом Ірвінга — повернений мідний далекогляд з розбитими під час стрілянини лінзами, яким лейтенант дуже дорожив, золоту медаль з вигравіюваним на ній його іменем, яку він виграв під час змагань на навчальному артилерійському кораблі Її Величності «Екселлент», і принаймні одну п’ятифунтову банкноту, наче хтось сплатив давній борг. З якоїсь причини — оптимізм? юнацька наївність? — Ірвінг запакував у невелику сумку з особистими речами свою парадну форму, і зараз його в ній ховали. Крозьє раптом спало на думку: чи позолочені ґудзики на однострої — кожен із зображенням якоря на тлі корони — збережуться, коли від хлопця не залишиться нічого, крім побілілих кісток і золотої медалі артилериста, що переживе довгий процес тління.