Через шість тижнів походу, протягом яких вони, покинувши табір Терору, здолали сорок сім миль і дісталися до бухти Спокою, де так тяжко помирав бідолашний капітан Фітцджеймс, Бланкі ходив уже на третій нозі — не такій міцній і годящій, як друга, — він мужньо намагався шкандибати через скелі, ручаї й стоячу воду, хоча більше не повертався назад, щоб здійснити ненависне пообіднє перетягування другої частини шлюпок.
Том Бланкі розумів, що став надто важким тягарем для виснажених і хворих матросів, яких зараз залишилося вже дев’яносто п’ять, не рахуючи Бланкі, коли тягнувся разом з ними на південь.
Що примушувало Бланкі йти, навіть коли його третя нога почала розщеплюватися і вже не було запасних рангоутів, щоб вирізати з них четверту, то це його зростаюча надія на те, що його навички льодового лоцмана знадобляться, коли вони сядуть у човни.
Але в той час як крижана кірка на скелях і пустищах вздовж берега розтавали впродовж дня — за словами лейтенанта Літтла, температура повітря часом піднімалася аж до сорока[117] градусів, — пакова крига поза прибережними айсбергами не виявляла жодних ознак скресання. Бланкі намагався зберігати спокій. Він краще за будь-кого з моряків експедиції знав, що на цих широтах у морській кризі не знайдеш відкритих розводь — навіть такого «цілком нормального» літа, як це, — аж до середини, а то й кінця липня.
І все ж від стану криги залежало не тільки те, чи стануть здібності Бланкі у пригоді товаришам, — йшлося також про його виживання. Якщо невдовзі вони сядуть в шлюпки, він, можливо, виживе. Для переходу в шлюпці нога йому не потрібна. Крозьє вже давно призначив Томаса Бланкі шкіпером пінаси — старшим над вісьмома моряками, — а якщо льодовий лоцман знову вийде в море, він напевно виживе. За будь-яких обставин, він зможе довести їхню маленьку флотилію з десяти розколотих і побитих шлюпок прямо в гирло Великої Рибної річки Бека, де вони зможуть зупинитися, щоб переоснастити човни для річкового плавання, а потім — з допомогою найслабшого північно-західного вітру та зусиль матросів на веслах — швидко піднятися вгору по течії. Бланкі знав, що долати пороги буде важко, особливо для нього, звідколи на своїй хисткій третій нозі він може переносити лише невелику вагу, але порівняно зі страхітливим напруженням останніх восьми тижнів походу це буде просто дитячою прогулянкою.
Якщо Томас Бланкі зможе протриматися до того дня, коли вони сядуть у шлюпки, він житиме.
Але Бланкі знав таємницю, яка вкидала його у відчай, попри те, що він завжди був життєлюбом і ніколи не занепадав духом: тварюка на кризі, втілення жахіття, переслідувала його.
Її бачили щодня або через день, коли довга вервечка моряків огинала великий мис, потім рухалася вздовж берегової лінії на схід, кожного дня одразу по обіді повертаючись за залишеними п’ятьма човнами і кожного вечора в сутінках близько одинадцятої знесилено падаючи у своїх вологих голландських наметах, щоб заснути на кілька годин.
Тварюка скрадалася за ними. Іноді офіцери бачили її в підзорну трубу, коли дивилися в бік моря. Ні Крозьє, ні Літтл, ні Годжсон, ні хтось інший з тих офіцерів, що залишалися, ніколи не казали запряжним командам, що вони вгледіли бестію, але Бланкі — який мав більше часу, ніж інші, щоб спостерігати й думати, — зауважував, як вони пошепки радяться, й усе збагнув.
Часом траплялося, що ті, хто тягнув останні у валці сани, чітко бачили почвару неозброєним оком. Іноді вона йшла позаду них, тримаючись на віддалі милі чи й менше, — темна пляма на тлі білого снігу або біла пляма на тлі чорних скель.
— Це всього лише один з білих полярних ведмедів, — сказав Джеймс Рейд, рудобородий льодовий лоцман з «Еребуса» і один з найближчих теперішніх друзів Бланкі. — Принагідно, з оказією, вони зжеруть тебе, але переважно вони доволі некривдні. Кулі вбивають їх. Сподіватимемося, він підійде ближче. Трохи свіжого м’яса нам не завадить.
Але Бланкі знав, що це не один з тих білих ведмедів, яких вони час від часу відстрілювали. Це була вона, істота, і хоча всі моряки на довгому марші побоювалися її — особливо вночі чи, радше, в ті дві години сутінок, які зараз передували темряві, — один тільки Томас Бланкі знав напевне, що насамперед вона візьметься за нього.