Він сів у своїй койці, не знаючи, котра година, не маючи уявлення, день зараз чи ніч, бо день від ночі зараз уже нічого не відрізняло, оскільки сонце, що зайшло цього дня, не з’явиться аж до лютого. Але ще навіть не запаливши маленького ліхтаря у своїй каюті, щоб подивитися на годинник, він знав, що вже пізно. На кораблі панували звичайна тиша і спокій: безмовність порушували тільки скрипіння втомленого дерева і замороженого металу всередині нього; а ще хропіння, бубоніння та пердіння сплячих матросів і прокльони кухаря містера Діггла; а ще безупинні стогін, стукіт, тріск і плюскіт криги за бортом; і, на додачу до всього, жахливе завивання вітру, що скидалося на крик баньші.
Але Крозьє розбудили не тріск криги чи шум вітру. Це був постріл. Постріл дробовика, хоча й приглушений шарами дубових дощок обшивки, вкритих снігом та кригою, але, поза сумнівом, постріл.
Крозьє спав майже повністю одягнений і зараз натягував на себе решту вдяганок, залишався лише верхній одяг, коли Томас Джопсон, його стюард, постукав у двері своїм характерним потрійним стуком. Капітан відчинив двері.
— На палубі тривога, сер.
Крозьє кивнув.
— Хто сьогодні на вахті, Томасе?
На кишеньковому годиннику була майже третя ночі. Його пам’ять, яка зберігала листопадовий добовий графік вахт, підказала йому імена на мить раніше, ніж Джопсон вимовив їх уголос:
— Біллі Стронґ та рядовий Хетер, сер.
Крозьє знову кивнув, витягнув з буфета пістоль, перевірив, чи він заряджений, заткнув його за пасок і протиснувся повз стюарда до офіцерської кают-компанії, що межувала з крихітною каютою капітана по правому борту, а потім швидко попрямував через інші двері до головного трапу. Нижня палуба переважно темна о цій ранній порі — за винятком жару довкола плити містера Діггла, — але в кількох каютах офіцерів уже загорілися ліхтарі, коли Крозьє зупинився біля підніжжя трапу, щоб зняти з гачка свою важку шинель і закутатися в неї.
Відчинилися розсувні двері. З корми прийшов перший помічник Горнбі і зупинився біля трапу поруч із Крозьє. Перший лейтенант Літтл поспішав униз по коридору з трьома мушкетами й шаблею в руках. Слідом за ним ішли лейтенанти Годжсон та Ірвінг, які теж несли зброю.
Далі за трапом матроси невдоволено бурчали у своїх підвісних койках, але другий помічник рішуче виганяв підвахту — буквально витрушуючи сплячих матросів з койок і штовхаючи їх на корму, щоб поквапилися взяти свій одяг і приготовану зброю.
— Чи хтось уже піднімався нагору дізнатися, в чому там річ, чому стріляли? — спитав Крозьє свого першого помічника.
— Містер Мейл, сер, — сказав Горнбі. — Він піднявся нагору одразу після того, як послав за вами стюарда.
Рувим Мейл був старшим по кубрику. Поважний чоловік. Біллі Стронґ, матрос вахти лівого борту там, нагорі, вже ходив у море, наскільки було відомо Крозьє, на кораблі Її Величності «Бельвідер». Він не стрілятиме по привидах. Іншим вахтовим був найстарший — і, на думку Крозьє, найдурніший — з уцілілих морських піхотинців, Вільям Хетер. Усе ще рядовий у свої тридцять п’ять, часто хворий, дуже часто п’яний і ще частіше ні до чого не здатний, Хетер ледь уникнув відправлення додому з Диско Бея два роки тому, коли його друзяка Біллі Айткен був списаний і повернутий назад на кораблі Її Величності «Раттлер».
Крозьє переклав пістоль у велику кишеню свого важкого вовняного верхнього пальта, взяв у Джопсона ліхтар, обмотав обличчя шарфом і почав підніматися по похилому трапу.
Крозьє побачив, що надворі темно, як в животі у вугра: ні зірок, ні полярного сяйва, ні місяця, і холодно — термометр на палубі показував шістдесят три градуси[36] нижче нуля шість годин тому, коли молодого Ірвінга посилали нагору зняти його показання, і зараз дикий вітрюган завивав поміж стовбурами щогл, замітаючи перекошену заледенілу палубу рясним снігом. Виходячи з-під навісу з промерзлої парусини, натягнутого над головним люком, Крозьє прикрив обличчя рукою в рукавиці, щоб захистити очі, і побачив блимання ліхтаря біля правого борту.
Рувим Мейл стояв на одному коліні над рядовим Хетером, який лежав на спині, його кашкет та «вельська перука» злетіли, і Крозьє побачив, що йому також знесло частину черепа. Крові не видно, зате видно, як мозок морського піхотинця виблискує у світлі ліхтаря — блищить, зрозумів Крозьє, бо його м’яка сіра речовина вже вкрилася кристаликами льоду.
— Він ще живий, капітане, — сказав старшина кубрика.
— Боже милостивий, курва твоя мама, — бурмоче один з команди, що вже юрмилася за спиною Крозьє.
— Відставити! — гарикнув перший помічник. — Я не дозволю лихослів’я, трясця твоїй матері. Говоритимеш, трясця твоїй матері, коли тобі накажуть, Кріспе. — Голос Горнбі був чимось середнім між гарчанням мастифа і ревінням бика.