Выбрать главу

Вівторок, 18 липня 1848 року

Дев’ять днів тому, коли наш капітан послав лейтенанта Літтла з вісьмома моряками вперед у вельботі через розводдя в кризі з наказом повернутися за чотири години, решта з нас поснули в той жалюгідний проміжок часу, що залишався з цих чотирьох годин. Ми витратили більше двох годин на завантаження саней на човни, а потім, не гаючи часу на те, щоб поставити намети, спробували заснути в наших пошитих з оленячих шкур та ковдр спальниках, які ми поклали на полотнища водонепроникного брезенту, розстелені прямо на кризі біля самих човнів. Дні опівнічного сонця проминули ще на початку липня, і ми спали — або намагалися заснути — в ті кілька годин перед темрявою. Ми були дуже стомлені.

Коли минули домовлені чотири години, перший помічник ДеВо розбудив моряків, але лейтенанта Літтла ніде не було видно. Капітан дозволив більшості з нас спати далі.

Двома годинами пізніше всі вже були на ногах, і я намагався, скільки змога, допомагати готувати шлюпки до спуску на воду згідно з наказам другого помічника Коуча. (Як лікар, я, звісно, завжди боявся поранити руки, хоча насправді в цьому рейсі вони зазнавали усіляких лих, окрім серйозного обмороження та ампутації.)

Тож коли минуло вже сім годин, відколи лейтенант Літтл, Джеймс Рейд, Гаррі Пеґлар і шестеро матросів вирушили на розвідку, вісімдесят чоловіків, що залишилися на кризі, приготувалися на своїх човнах іти слідом за ними. Через переміщення льоду й зниження температури повітря за ті кілька годин темряви й ще кілька годин нашого сну розводдя трохи звузилося, і щоб належно встановити й правильно спустити на воду дев’ять човнів, знадобилася певна вправність, але зрештою всі човни — три вельботи (головним командував капітан Крозьє, а я сидів у другому з них, яким командував помічник Коуч), чотири катери (під командою, відповідно, другого помічника Роберта Томаса, боцмана Джона Лейна, боцманського помічника Томаса Джонсона й другого лейтенанта Джорджа Годжсона), а за ними дві пінаси під командою помічника боцмана Семуеля Брауна й першого помічника Чарльза ДеВо (ДеВо посідав третє по старшинству місце в нашій експедиції після капітана Крозьє і лейтенанта Літтла, тож його призначили відповідати за ар’єргард) — були спущені на воду.

Ставало все холодніше, пішов сніг, але було доволі світло — туман піднявся футів на сто, перетворившись на пелену низьких хмар. Це дозволило нам бачити набагато далі, ніж в імлі минулого дня, проте картина, що постала перед нашими очима, справляла доволі гнітюче враження — здавалося, ми опинилися в якійсь чудернацькій танцювальній залі посеред пустельного Арктичного Палацу, з помережаною тріщинами підлогою з білого мармуру під ногами й низькою сірою стелею з trompe l’oeil[119] хмар над головою.

Тієї миті, коли дев’ятий і останній човен був спущений на воду і його екіпаж розмістився в ньому, матроси якось в’яло і невлад спробували прокричати «ура!», бо вперше за майже два роки вони вирушали у плавання, але їхніх вигуків ніхто не підтримав, тож вони одразу завмерли. Тривога за долю команди лейтенанта Літтла була надто великою, щоб щиро радіти й вигукували «ура!»

За перших півтори години нашої подорожі єдиними звуками, що порушували довколишню тишу, були стогін дрейфуючої криги і натужне хекання матросів на веслах.

Але зі свого місця на банці другої шлюпки, сидячи позаду містера Коуча, який стояв на носі, усвідомлюючи, що я не можу принести жодної користі для просування човна вперед, відчуваючи себе просто баластом, таким, як бідолашний, але все ще живий Девід Лейс, що залишався у комі, якого матроси без жодних скарг тягнули в одній з пінас більше трьох місяців і якого мій новий помічник, колишній стюард Джон Брідженс, годував і щовечора в медичному наметі, який ми з ним ділили, відмивав від нечистот з такою турботою, наче він доглядав за любим паралізованим дідусем (іронія ситуації полягала в тому, що Брідженсу було вже за шістдесят, а Лейсу — лише 40), — так ось, зі свого місця я міг чути стишені розмови гребців.

— Літтл з рештою, мабуть, десь заблукали, — прошепотів матрос на ім’я Кумис.

— Лейтенант Літтл ніяк не міг заблукати, — обурено відповів Чарльз Бест. — Він міг застрягнути, але не заблукати.

— Застрягнути в чому? — пошепки запитав Роберт Фер’є, що сидів за сусіднім веслом. — Це розводдя зараз відкрите. Воно було відкритим і вчора.

— Може, лейтенант Літтл та містер Рейд знайшли попереду відкритий аж до річки Бека шлях, підняли вітрило й попливли собі далі, — прошепотів Том МакКонвей із загрібного весла. — Здогадуюсь, що вони вже там… Їдять лососів, що застрибують їм до човна, й вимінюють у тубільців ворвань на якісь цяцьки.

вернуться

119

Trompe l’оеіl (фр.) — оптична ілюзія.