Порадуй же нас за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали лихого!
Нехай виявиться Твоє діло рабам Твоїм, а величність Твоя їхнім синам, і хай буде над нами благовоління Господа, Бога нашого, і діло рук наших утверди нам, і діло рук наших утверди його!
Амінь.[121]
І ми всі хором проказали:
— Амінь.
Потім настала тиша. Падав негустий сніг. Чорна вода хлюпала з таким звуком, наче плямкав голодний звір. Крига тріщала й ледь здригалася під нашими ногами.
Гадаю, всі ми сприйняли ці слова як панегірик і прощання з кожним із нас. Аж до цього дня — до втрати шлюпки лейтенанта Літтла з усіма його моряками, включаючи незамінного містера Рейда й загального улюбленця містера Пеґлара, — більшість із нас вірили у можливість порятунку. Але тепер ми зрозуміли, що шансів вижити у нас майже не залишилося.
Така довгоочікувана відкрита вода, якій всі так раділи, виявилася підступною пасткою. Крига не відпустить нас.
І це створіння з криги не дозволить нам вижити.
Боцман Джонсон вигукнув:
— Моряки, шапки додолу!
Ми стягнули наші пістряві й брудні головні убори.
— Та я знаю, що мій Викупитель живий, — сказав Крозьє тим хрипким скреготом, на який зараз перетворився його голос, — і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі…[122]
Господи, прийми в царство Твоє покірних рабів Твоїх: льодового лоцмана Джеймса Рейда, фор-марсового старшину Гаррі Пеґлара, і їхнього невідомого корабельного побратима, і разом з цими двома, яких ми можемо назвати, будь ласка, прийми в царство Твоє душі лейтенанта Едварда Літтла, матроса Олександра Беррі, матроса Генрі Світа, матроса Вільяма Вентцала, матроса Самуеля Кріспа, матроса Джона Гейтса і матроса Девіда Сімса.
Коли настане наш час піти за ними, будь ласка, Господи, дозволь нам приєднатися до них у царстві Твоєму.
Почуй нашу молитву, о Господи, за наших суднобратчиків, і за нас самих, і за всі наші душі. Почуй наші благання і не будь байдужим до сліз наших. Змилуйся над нами бодай трішки, щоб ми могли відновити свої сили, перш ніж теж покинемо цей світ звідси, щоб опинитися у світі іншому.
Амінь.
— Амінь, — прошепотіли ми у відповідь.
Боцмани підняли парусинові савани з рештками і кинули їх у чорну воду — вони миттєво пішли на дно. На поверхню виринули білі бульбашки, як остання спроба наших покійних товаришів подати якусь звістку, потім вода в озері вляглася й знову стала чорною.
Сержант Тозер і два морські піхотинці дали один залп зі своїх мушкетів.
Я помітив погляд, яким капітан Крозьє пильно вдивлявся у чорне озеро, і в нього був такий вираз обличчя, наче він ледь стримував свої почуття.
— Вирушаємо далі, — твердо сказав він нам, нам усім, підупалим, глибоко засмученим людям, які подумки вже змирилися з неминучою поразкою. — Ми зможемо протягнути ці сани та шлюпки ще з милю, перш ніж зупинимося на нічліг. Попрямуємо на південний схід до гирла річки Бека. Тут, на льоду, іти буде легше.
Насправді, як виявилося, йти по кризі було значно важче. Зрештою це стало взагалі неможливим, і то не через звичні гребені торосів і вже очікувану важкість перетягання через них човнів, хоча й це ставало все проблемнішим через наш голод, хвороби та слабкість, а через розломи в кризі.
Перетягаючи човни, як завжди, двома заходами, але тепер, втративши дев’ятьох моряків, меншими силами, того довгого арктичного вечора 10 липня ми просунулися на віддаль менше милі, перш ніж зупинилися й встановили на кризі намети, щоб нарешті заснути.
Ми проспали заледве дві години, коли це крига під нами несподівано почала тріщати й коливатися. Все крижане поле дрижало, двигтіло й хиталося. Це був доволі тривожний сигнал, тож ми всі повилазили зі своїх наметів і розгублено скупчилися поблизу них. Матроси почали згортати намети й готувати речі до завантажування в шлюпки, поки капітан Крозьє, містер Коуч і перший помічник ДеВо не втихомирили їх криками. Офіцери вказали на те, що крига не тріскалася, тільки коливалася.
Хвилин за п’ятнадцять крига перестала ходити ходором, і поверхня замерзлого моря під нами знову стала твердою як камінь. Ми заповзли назад до своїх наметів.
121
Псалом 89-й у перекладі І. Огієнка. Нумерація псалмів не збігається з нумерацію, прийнятою у православній церкві.