Спочатку матроси заспокоїлися. А потім, звісно, постало очевидне питання — хто вбив цих велетенських хижаків усього за кілька годин до нашої тут появи?
Відповідь була очевидною.
Але чому те чудовисько винищувало білих ведмедів? Відповідь теж була очевидною: щоб позбавити нас будь-яких можливих джерел їжі.
До 16 липня матроси, здавалося, геть знесиліли й були нездатними йти далі. За вісімнадцять годин безперервних зусиль ми могли подолали менше милі. Часто, стаючи ввечері табором, ми могли бачити купу викинутих вранці одягу й спорядження. Ми знайшли ще кількох убитих білих ведмедів. Наш моральний дух так занепав, що якби того тижня було проведене голосування, більшість напевне проголосувала б за те, щоб здатися, лягти на кригу й померти.
Тієї ночі, 16 липня, коли всі спали й тільки один моряк стояв на вахті, капітан Крозьє попросив мене прийти до нього в намет. Зараз він спав в одному наметі з Чарльзом ДеВо, своїм скарбником Чарльзом Тамільтоном Осмером (в якого спостерігалися симптоми пневмонії), Вільямом Беллом (інтендантом з «Еребуса») й Філіпом Релінгтоном, колишнім баковим старшиною сера Джона й капітана Фітцджеймса. Капітан кивнув, й усі, крім першого помічника ДеВо та містера Осмера, вийшли з намету, щоб залишити нас наодинці.
— Докторе Гудсер, — почав капітан, — мені потрібна ваша порада.
Я кивнув і приготувався слухати.
— У нас є теплий одяг і намети, — сказав капітан Крозьє. — Запасні черевики, які я наказав матросам повантажити в пінаси і везти разом з іншим спорядженням і запасами, врятували багатьох від ампутації ніг.
— Саме так, сер, — промовив я, хоча й розумів, що це не те питання, щодо якого він хотів попросити у мене поради.
— Завтра вранці я збираюся оголосити, що нам доведеться залишити один з вельботів, два катери й одну пінасу й рухатися далі лише з п’ятьма шлюпками, — сказав капітан Крозьє. — Ті два вельботи, два катери й остання пінаса в кращому стані, ніж інші човни, і цілком придатні для плавання по відкритій воді, якщо ми, звісно, натрапимо на неї, перш ніж дістанемося гирла річки Бека, до того ж наші запаси значно зменшилися.
— Матроси зрадіють, почувши це, капітане, — сказав я. Щодо мене, то я щиро втішився. Оскільки зараз я допомагав волокти шлюпки, від усвідомлення того, що більше не треба їх поперемінно тягнути, я в буквальному сенсі відчув, як з моїх втомлених плечей звалилася частина тяготи.
— Мені треба знати, докторе Гудсер, — продовжив капітан своїм вкрай утомленим хрипким голосом, з похмурим обличчям, — чи можна ще врізати матроський раціон? Правильніше буде сказати, чи зможуть матроси тягнути сани, коли ми уріжемо їхній раціон? Мені потрібна ваша професійна думка, докторе.
Я втупився у брезентову підлогу намету. Одна з пеміканових[123]сковорідок містера Діггла — або, можливо, портативна штукенція містера Волла для кип’ятіння чаю, що залишилася відтоді, коли у нас були пляшки з ефіром для спиртових плиток, — пропалила в ній круглу діру.
— Капітане, містере ДеВо, — обізвався я нарешті, чудово розуміючи, що констатую речі, очевидні для них, — матроси і зараз не отримують достатньо харчів, щоб щоденно працювати з таким напруженням сил. — Я глибоко зітхнув і продовжив: — Вони споживають лише холодну їжу. Останні консервовані продукти з’їли багато тижнів тому. Спиртові плитки й спиртові лампи ми залишили на кризі разом з останньою порожньою пляшкою з-під піролізного ефіру. Цього вечора кожен моряк отримає один сухар, шматочок холодної солоної свинини, унцію шоколаду, трохи чаю з неповною чайною ложкою цукру і столову ложку рому.
— І дрібку тютюну, який ми приберегли, — додав містер Осмер.
Я кивнув.
— Так, і дрібку тютюну — вони його насправді люблять. Це була блискуча думка — приберегти трохи тютюну про запас. Але ні, капітане, люди не можуть отримувати менше їжі, ніж їхня нинішня пайка.
— Однак нам доведеться піти на такий крок, — відповів капітан Крозьє. — Солонина в нас закінчиться через шість днів. Ром — через десять.
Містер ДеВо прокашлявся:
— Багато що залежить від нас, треба вислідити і підстрелити побільше тюленів на крижинах.
Хоч як це прикро, але я знав — і кожен у цьому наметі знав, кожен у цій експедиції знав, — що ми застрелили, чим дуже втішилися, і з’їли аж двох тюленів відтоді, як два місяці тому покинули бухту Спокою.
123
У тексті «хуш» — страва з пемікану, корабельних сухарів і води, якою часто харчувалися полярники.