Вони все ще були більше ніж за 1600 миль від землі, коли був з’їдений останній сухар і випита остання крапля води. Крозьє підрахував: якщо його люди протримаються на сухарях ще місяць і доберуться до гирла річки Бека, вони все ще будуть більше ніж за 800 миль від людських осель.
У Полларда на борту його шлюпки не було свіжого покійника, тож вони тягнули жереб. Юний небіж Полларда Овен Коффін витягнув коротку соломинку. Потім вони тягнули жереб, щоб визначити, хто зробить цю справу. Цього разу коротка соломинка дісталася Чарльзу Рамсделлу.
Юний Коффін тремтливим голосом попрощався з друзями (Крозьє завжди пам’ятав холодок жаху у своєму паху, коли він уперше почув цю частину історії від літнього матроса, який разом із ним ніс вахту високо на бізань-щоглі військового корабля неподалік Аргентини і, щоб більше його настрахати, переляканим дитячим голосом промовив «бувайте»), а потім поклав голову на планшир і заплющив очі.
Капітан Поллард, як він пізніше свідчив особисто, дав Рамсделлу свій пістоль й відвернувся.
Рамсделл вистрілив хлопцю в потилицю.
Решта четверо, включаючи й капітана Полларда, дядька хлопця, спершу випили його кров, поки вона ще була тепла. Хоча й солона, вона — на відміну від води нескінченного океану довкола них — була придатною до пиття.
Потім вони зрізали м’ясо хлопця з кісток і їли його сирим.
Потім вони потрощили кістки Овена Коффіна й висмоктали з них кістковий мозок до останнього шматочка.
На трупі юнги вони протрималися ще тринадцять днів, і коли вже вирішили знову тягнути жереб, чорношкірий матрос — Баріллай Рей — помер від спраги та виснаження. І знову кров, м’ясо, кістковий мозок підтримували їх, поки 23 лютого 1821 року їх підібрав китобій «Дофін».
Френсіс Крозьє особисто не знав капітана Полларда, але слідкував за його кар’єрою.
Нещасливий американець відновив своє звання й вийшов у море ще тільки один раз — і знову зазнав кораблетрощі. Порятованому вдруге, йому вже більше не довіряли командування кораблем. Останнє, що чув Крозьє про нього всього за кілька місяців перед відплиттям експедиції сера Джона три роки тому, капітан Поллард жив у Нантакеті, працював міським сторожем, і всі жителі міста, а також китобої оминали його десятою дорогою. Казали, що Поллард передчасно зістарився, розмовляв уголос сам із собою та своїм давно померлим небожем і ховав сухарі та солонину під кроквами свого будинку.
Крозьє знав, що його підлеглі впродовж кількох наступних тижнів, якщо не днів, також повинні будуть ухвалити рішення, чи їсти їм своїх покійників.
Тепер людей залишилося занадто мало, й були вони занадто слабкими, щоб тягнути шлюпки, але чотириденний відпочинок на плавучій крижині з 18 до 22 липня не відновив їхніх сил. Крозьє, ДеВо і Коуч — молодий лейтенант Годжсон, хоча формально й був другим за званням, не отримував від капітана жодних повноважень — щоранку піднімали матросів і наказували їм вирушати полювати, або ремонтувати полоззя саней, або конопатити й лагодити човни, тільки щоб не давати їм лежати цілий день у промерзлих спальних мішках у вологих наметах, — але, по суті, все, що їх залишалося робити, це день при дні сидіти на сусідніх плавучих крижинах, бо численні невеличкі смуги відкритої води, тріщини й розколини в кризі, маленькі розводдя й ділянки тонкого та крихкого льоду, що оточували їх звідусіль, не давали їм змоги просуватися ні на південь, ні на схід чи на північ.
Крозьє не мав жодного бажання повертатися назад на захід або північний захід.
Але крижини не дрейфували в потрібному їм напрямку — на південний схід, до гирла Бекової Великої Рибної річки. Вони просто розламувалися й кружляли одна довкола одної, як пакова крига, що тримала в полоні «Еребус» і «Терор» дві довгі зими.
Нарешті в суботу 22 липня, після полудня, їхня власна крижина почала тріщати, і Крозьє наказав усім сісти в шлюпки.
І ось уже шість днів вони пливли, зв’язані разом фалинями[124], по каналах і розводдях, занадто коротких чи малих, щоб йти на веслах або під вітрилами. У Крозьє залишався один секстант з усіх (важкий теодоліт він залишив на кризі), і, поки решта спали, він знімав з нього показання, коли пелена хмар ненадовго розсіювалася.
За підрахунками Крозьє, вони перебували десь за вісімдесят п’ять миль на північний захід від гирла річки Бека.
Щодня очікуючи побачити попереду вузький перешийок — ймовірний півострів, що з’єднує Землю Короля Вільяма з уже нанесеним на мапи півостровом Аделаїда, — Крозьє прокинувся в шлюпці до схід сонця вранці середи 26 липня і спостеріг, що повітря похолоднішало, небо блакитне й безхмарне, а миль за п’ятнадцять на північ і південь видніється земля.
124
Фалинь — канати середньої товщини на носі та кормі шлюпок для швартування, буксирування тощо.