— Ви говорите, як стоїк, містере Брідженс. Послідовник Марка Аврелія. Якщо імператор незадоволений вами, ви йдете додому, набираєте теплу ванну…
— О ні, сер, — відповів Брідженс. — Звісно, я завжди захоплювався філософією стоїків, але насправді мав острах перед ножами й лезами. Імператор міг би легко отримати мою голову, мою родину й мої землі, бо я страшенний боягуз, коли доходить до гострих лез. Я просто хочу прогулятися цього вечора. Може, задрімати.
— «І бачити сни?» — запитав Гудсер.
— «Так, ось в чому заковика[125]», — погодився стюард. Сум і тривога — а можливо, й страх — у його голосі були щирими.
— Ви насправді вважаєте, що у нас нема шансів врятуватися? — запитав лікар, в голосі якого була допитливість, а ще трохи смутку.
Брідженс з хвилину мовчав. Нарешті він сказав:
— Правду кажучи, я не знаю. Можливо, все залежить від того, чи вже вислали рятувальну експедицію на північ від Великого Невільницького озера або від інших аванпостів. Гадаю, вислали, адже від нас ось уже три роки немає жодних звісток, а якщо так, тоді шанс на порятунок є. Одне я знаю напевне: якщо хтось із нашої експедиції і зможе повернути нас додому, то це капітан Френсіс Роудон Мойра Крозьє. На мою скромну думку, Адміралтейство завжди його недооцінювало.
— Скажіть це йому особисто, чоловіче, — сказав Гудсер. — Або принаймні скажіть йому, що ви йдете. Ви маєте це зробити.
Брідженс усміхнувся.
— Я б саме так і зробив, докторе, але ми обидва знаємо, що капітан нізащо не дозволить мені піти. Він, звісно, стоїчний, але не стоїк. Він може навіть посадити мене на ланцюг, щоб утримати мене.
— Так, — погодився Гудсер. — Але ви зробите мені ласку, якщо залишитеся, Брідженсе. Незабаром мені доведеться провести кілька операцій з ампутації, які потребуватимуть вашої твердої руки.
— Є інші моряки, значно молодші за мене, які можуть вам допомогти, сер, які мають твердіші — і сильніші — руки, ніж у мене.
— Але жодного такого розумного, — сказав Гудсер. — Ні з ким я не можу говорити так, як з вами. Я дуже ціную ваші поради.
— Дякую, докторе, — сказав Брідженс. Він знову посміхнувся. — Я не хотів говорити вам, сер, але я завжди відчував млість від вигляду крові, та й від усього, що пов’язано з болем. З дитинства. Я дуже цінував можливість працювати разом з вами в ці останні тижні, але це заняття суперечило моїй вразливій натурі. Я завжди погоджувався зі Святим Августином, який казав, що єдиний справжній гріх — то людський біль. Якщо справа дійшла до ампутацій, то ліпше я піду. — Він простягнув руку. — Прощавайте, докторе Гудсер.
— Прощавайте, Брідженсе. — Доктор обома руками потис руку старого моряка.
Брідженс вийшов з табору і попрямував на північний схід, вибрався з долини мілкої річечки — як і скрізь на острові Короля Вільяма, жоден пагорб, жоден гірський хребет не піднімався тут вище за п’ятнадцять футів над рівнем моря, — знайшов скелястий гребінь, вільний від снігу, й пішов собі по ньому геть від табору.
Сонце зараз сідало десь о десятій вечора, але Джон Брідженс вирішив, що не йтиме до самої темряви. Десь за три милі від Річкового табору він знайшов на гребені суху місцину, сів, витягнув з кишені бушлата галету — свій денний раціон — і повільно з’їв. Зовсім зачерствіла, ця галета була найсмачнішою стравою, яку він будь-коли смакував. Брідженс забув узяти із собою води, тож він зачерпнув трохи снігу й дав йому розтанути в роті.
Захід сонця на південному заході був чарівним видовищем. Сонце ненадовго визирнуло у просвіті між низькими сірими хмарами й сірими каменистими пагорбами, зависло над ними на якусь мить помаранчевою кулею — захід, на який би дивився й дивився Одіссей, а не Лір, — а потім зникло. Лягли сірі тихі сутінки, і температура повітря, яка весь день трималася на рівні двадцяти градусів[126], зараз дуже швидко падала. Скоро здійметься вітер. Брідженс волів би заснути раніше, ніж з північного заходу налетить нічний вітер або гроза з блискавками прокотиться через суходіл та крижану протоку.
Він сягнув рукою до кишені й витягнув звідти три останні речі.
Першою була щітка для одягу, якою Джон Брідженс, виконуючи обов’язки стюарда, користувався понад тридцять років. Він доторкнувся до шматочка нитки на ній, усміхнувся з легкою іронією, зрозумілою тільки йому самому, й поклав її в іншу кишеню.
Наступною річчю був роговий гребінець Гаррі Пеґлара. Кілька світло-каштанових волосинок застрягли між його зубцями. Брідженс на мить міцно стиснув гребінця у холодному голому кулаці, а потім поклав його в кишеню бушлата до щітки для одягу. Останнім був записник Пеґлара. Він навмання розгорнув його.