— Евансе!
Жодного відгуку — лише завивання вітру.
Крозьє підняв гвинтівку Бейкера, перевірив заряд і вистрілив у повітря. Навіть він сам ледь почув тріск пострілу, але побачив, як ліхтар Годжсона зненацька розвернувся до нього і ще три ліхтарі заблимали на кризі з того боку, де був «Терор».
Щось заревло не далі як за двадцять футів від нього. Так міг ревіти вітер, який знайшов новий шлях навколо крижаного ропака чи тороса, але Крозьє знав, що це не вітер.
Він поставив ліхтар до ніг, намацав у кишені і витягнув пістоль, зубами стягнув рукавицю і в самій тонкій вовняній пальчатці тримав перед собою нікчемну зброю.
— Давай, іди сюди, бісове поріддя! — закричав Крозьє. — Виходь і спробуй узяти мене замість хлопця, ти, волосань, сраколиз, щуройоб, сечосьорб, виблядок гнилої хайгейтської шлюхи!
Жодної відповіді — лише завивання вітру.
6 ГУДСЕР
74° 43′ 28″ півн. шир., 90° 39′ 15″ зах. довг.
Острів Бічі, зима 1845–1846
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
1 січня 1846 року
Джон Торрінгтон, кочегар корабля Її Величності «Терор», помер сьогодні рано-вранці, у перший день нового року. Почався відлік п’ятого місяця, як нас затисло кригою тут, під островом Бічі.
Його смерть не стала несподіванкою. Вона була очікуваною кілька останніх місяців, бо Торрінгтон хворів на сухоти, і ця недуга була на пізніх стадіях уже тоді, коли він вербувався в експедицію, і якби її симптоми проявилися всього на кілька тижнів раніше, наприкінці літа, його б відправили додому на «Раттлері» або навіть на одному з двох китобійних кораблів, з якими ми зустрілися перед тим, як плисти на захід через Баффінову затоку і через протоку Ланкастер Зунд до арктичної пустелі, де ми зараз і перебуваємо на зимівлі.
Сумна іронія! Доктор Торрінгтона радив йому піти в море, щоб поправити здоров’я.
Лікували Торрінгтона, звісно ж, головний корабельний лікар Педді і доктор МакДональд на «Терорі», але я теж кілька разів був під час визначення діагнозу, і цього ранку після смерті молодого кочегара кілька членів команди «Еребуса» припровадили мене на їхній корабель.
Коли на початку листопада його хвороба стала очевидною, капітан Крозьє звільнив двадцятилітнього кочегара від вахт на погано провітрюваній трюмній палубі — вугільний пил, який висить там у повітрі, сам по собі був здатний викликати ядуху в людини з нормальними легенями — а хворий на сухоти Джон Торрінгтон був приречений. Однак Торрінгтон зміг би прожити ще кілька місяців, якби не додатковий чинник, який пришвидшив його смерть.
Доктор Олександр МакДональд казав мені, що Торрінгтон, який в останні тижні був занадто слабкий навіть для того, щоб дозволяти йому короткі прогулянки житловою палубою, на Різдво зліг з пневмонією, і відтоді його товариші чергували біля ліжка хворого. Коли цього ранку я побачив його тіло, то був просто шокований надзвичайним виснаженим виглядом мертвого Джона Торрінгтона, але Педді і МакДональд пояснили, що він майже нічого не хотів їсти вже два місяці, і навіть попри те, що корабельні медики посилили його раціон найпоживнішими консервованими супами та овочами, він продовжував втрачати вагу.
Цього ранку я спостерігав, як Педді та МакДональд готують небіжчика до поховання: Торрінгтон був у свіжій смугастій сорочці, з акуратно підстриженим волоссям і чистими нігтями, бинтом йому підв’язали щелепу, щоб вона не відвалювалася, а потім бавовняними стрічками перев’язали коліна, кисті рук і щиколотки. Вони зробили це, щоб утримати кінцівки разом, поки вони зважують бідолашного хлопчика — 88[38] фунтів! — і здійснили інші приготування до поховання. Не було жодних суперечок щодо посмертного розтину, бо було очевидним, що вбив юнака туберкульоз, ускладнений пневмонією, тож не було небезпеки зараження інших членів екіпажу.
Я допоміг двом своїм колегам з корабля Її Величності «Терор» перенести тіло Торрінгтона в домовину, старанно виготовлену для нього головним корабельним теслею, Томасом Хані, і його помічником, матросом на ім’я Вілсон. Трупного заціпеніння не було. Дно труни, так дбайливо виструганої і збитої з червоного корабельного дерева, теслі вистелили дерев’яними стружками, нагорнувши в головах більше, а оскільки запаху розкладу ще майже не відчувалося, пахло переважно дерев’яними стружками.