— Ми сподіваємося, — сказав капітан Крозьє, — що коли доберемось до відкритої води затоки, серед плавучих крижин буде доволі тюленів та моржів, перш ніж настане справжня зима. А вже на річці ми час від часу зупинятимемося, щоб полювати на оленів, лисиць або карибу, але головним чином ми маємо покладатися на риболовлю… це реальна можливість, про яку свідчать такі дослідники, як Джордж Бек та наш сер Джон Франклін.
— Сер Джон також з’їв свої черевики, — нагадав капрал Пірсон.
Ніхто не вказав геть охлялому від голоду морському піхотинцеві на недоречність такого жарту, але ніхто й не розсміявся і не відповів йому, поки Крозьє, начебто цілком серйозно, сказав своїм хрипким голосом:
— Це і є справжньою причиною того, що я взяв із собою кілька сотень запасних черевиків. А зовсім не для того, щоб тримати ноги моряків сухими, що, як ви самі пересвідчились, докторе, виявилося неможливим. Натомість тепер ми маємо всю цю шкіру, щоб перекусити нею під час нашої подорожі на південь.
Гудсер недовірливо вирячився на нього.
— У нас буде лише одне барило з водою, але сотні військово-морських гадів[127] на обід?
— Атож, — відказав Крозьє.
Раптом усі восьмеро моряків розреготалися так сильно, що ніяк не могли зупинитися, і коли хтось припиняв сміятися, інший знову починав реготати, і решта приєднувалася до нього.
— Усе, годі! — нарешті сказав Крозьє тоном шкільного вчителя, що закликає хлопців до порядку, хоча сам усе ще усміхався.
Матроси, зайняті роботою в таборі за двадцять ярдів від них, позирали на офіцерів з допитливістю, написаною на їхніх блідих обличчях під «вельськими перуками» та кашкетами.
Гудсер витер сльози й шмарклі, поки вони не замерзли на його обличчі.
— Ми не збираємося сидіти тут і чекати, поки біля узбережжя скресне крига, — сказав Крозьє в раптовій тиші. — Завтра, коли помічник боцмана Джонсон таємно піде вслід за групою Гіккі на північний захід вздовж берега, містер ДеВо поведе групу наших найсправніших матросів на південь через кригу, з самими лише наплічниками й спальними мішками, — якщо пощастить, рухаючись так само швидко, як Рувим Мейл та двоє його друзів, — і пройдуть принаймні десять миль протокою, щоб подивитися, чи немає там відкритої води. Якщо в межах п’яти миль від табору відкрилися розводдя, ми всі вирушаємо в дорогу.
— У матросів не залишилося сил… — почав було Гудсер.
— Вони знайдуться, якщо люди достеменно знатимуть, що до відкритої води, а отже, до порятунку, залишається тільки день або два шляху, — сказав капітан Крозьє. — Навіть ті два вцілілі моряки, яким ампутували ступні, пошкандибають на своїх скривавлених куксах у запрягу, якщо знатимуть, що там нас чекає відкрита вода.
— А якщо нам бодай трохи пощастить, — сказав ДеВо, — моя група повернеться з впольованими тюленями і моржами.
Гудсер подивився вдалину на лід, що тріщав, здригався, дибився торосами, коли зіштовхувалися крижини, що переміщалися на південь, під низьким сірим небом.
— Ви зможете дотягти до табору тюленів чи моржів через це біле жахіття? — запитав він.
ДеВо лише вишкірився у відповідь.
— Є одна річ, за яку ми маємо бути вдячними Всевишньому, — сказав помічник боцмана Джонсон.
— І що ж то за річ, Томе? — спитав Крозьє.
— Наш друг з криги, здається, втратив до нас інтерес і вшився геть, — сказав усе ще кремезний боцман. — Ми не бачили й не чули його аж з Річкового табору.
Усі вісім моряків, включаючи самого Джонсона, не змовляючись, потяглися до найближчого човна й постукали кісточками пальців по дереву.
53 ГОЛДІНГ
Рятувальний табір
17 серпня 1848 року
Двадцятидворічний Роберт Голдінг примчав у Рятувальний табір одразу після заходу сонця в четвер, 17 серпня. Він весь тремтів від збудження й майже не міг говорити — таким був схвильованим. Помічник капітана Роберт Томас перехопив його біля намету Крозьє.
— Голдінгу, я думав, що ти зараз із групою містера ДеВо на кризі.
— Так точно, сер. Я там і був, містере Томас.
— ДеВо вже повернувся?
— Ні, містере Томас. ДеВо послав мене назад з повідомленням для капітана.