Я відмовився.
Містер Гіккі, люб’язним тоном, повторив своє прохання.
Я знову відмовився.
Потім містер Гіккі наказав містерові Менсону забрати в мене ножиці й роздягнути мене догола, як труп, що лежав біля наших ніг.
За мить я був без одежі, а містер Гіккі походжав уперед-назад перед матросами й вказував на різні частини мого голого тіла. Містер Менсон стояв поруч, тримаючи в руці ножиці.
— У нашому товаристві немає місця ледарям, які не бажають виконувати своїх обов’язків, — сказав містер Гіккі. — І хоча нам потрібен лікар — бо я дбаю про здоров’я шановної публіки, кожного з вас, тут присутніх, — він має бути покараним за відмову служити загальному благу. Сьогодні він відмовився вже двічі, тож на знак нашого невдоволення ми видалимо в нього два перші-ліпші неістотні придатки.
Після цього містер Гіккі став дулом пістоля тикати в різні анатомічні частини мого тіла — пальці, ніс, пеніс, тестикули, вуха.
Потім він підняв мою руку.
— Хірургу потрібні пальці, якщо він збирається бути для нас корисним, — театрально проголосив він і засміявся. — Ми їх залишимо наостанок.
Більшість матросів розсміялися вслід за ним.
— Але йому, так собі гадаю, не потрібні ні пісюн, ні яйця, — сказав містер Гіккі, тикаючи у вищезгадані органи дуже холодним дулом пістоля.
Чоловіки знову розсміялися. Здавалося, вони з нетерпінням чекали на продовження вистави.
— Але сьогодні ми милостиві, — сказав містер Гіккі. Й після цього наказав містерові Менсону відтяти мені два пальці на ногах.
— Які саме, Корнеліусе? — запитав здоровило-недоумок.
— На твій вибір, Магнусе, — відповів наш майстер церемоній.
Збіговисько вкотре загиготіло. Вони вочевидь були розчаровані, що справа обмежилася чимсь таким банальним, як відтинання пальців ніг, але вони насолоджувалися тим, що доля моїх фаланг була цілком у руках Магнуса Менсона. Але я не тримав на них зла. Моряки у своїй більшості не мають жодної формальної освіти і не люблять людей освічених.
Містер Менсон обрав два мої великі пальці.
Публіка сміялася й аплодувала.
Ножиці швидко запрацювали, а величезна сила містера Менсона зробила цю процедуру легшою для мене.
Було ще більше сміху — й неабиякого інтересу до того, що відбувалося, — коли принесли мою медичну сумку, й кожен витріщався, як я затискав, скільки було моєї змоги, пошкоджені артерії, щоб зупинити кровотечу, відчуваючи при цьому страшенну слабкість, й перев’язував рани.
Містеру Менсону наказали віднести мене до мого намету, й він повівся зі мною так обережно, наче мати з хворою дитиною.
Саме цього дня містер Гіккі вирішив забрати у мене пляшечки з найдієвішими ліками. Але ще раніше я злив більшу частину морфію, опію, витяжки опію, доверового порошку, отруйного хлориду ртуті й настоянки кореня мандрагори в одну непрозору й невинну на вигляд пляшечку, позначену написом «Цукристий свинець»[130], й заховав її не в медичній сумці, а деніде. Потім ті пляшечки із залишками перерахованих препаратів я долив водою до попереднього рівня.
Іронія була в тому, що тепер кожного разу, коли я давав містерові Менсону ліки, аби погамувати його «черевні болі», він отримував вісім частин води на дві частини морфію. Але гігант, здавалося, не помічав, що препарат втратив свою дієвість, і це зайвий раз нагадало мені про важливість віри пацієнта в сам процес лікування.
З дня загибелі лейтенанта Годжсона я ще кілька разів відмовлявся виконувати накази містера Гіккі, позбувшись у загальному підсумку ще вісьмох пальців ніг, одного вуха й крайньої плоті.
Остання операція викликала такий веселий сміх серед матросів, незважаючи на свіжі трупи, які лежали перед ними, що можна було подумати, ніби до них приїхав цирк, щоб їх розважити.
Я знаю, чому містер Гіккі так і не зреалізував своїх повсякчас повторюваних погроз позбавити мене статевого члена або тестикул. Помічник купора за роки служби на флоті бачив доволі травм, щоб знати: кровотечу з таких ран часто не можна зупинити — особливо якщо хірург сам стікає кров’ю, перебуваючи у напівпритомному стані від больового шоку, тимчасом як операцію необхідно терміново провести, — а містер Гіккі не хотів, щоб я помер.