— Мені шкода, любчику, — прошепотів він. — Але ж ти знаєш, як мене бісить, коли на мене витріщаються.
Він виколупав корабельним ножем замерзлі очні яблука й пожбурив їх подалі у завиваючу темряву. Він поставить їх на місце пізніше, коли оживлятиме Магнуса.
Зрештою, за його наказом, снігова буря стихла, а потім і зовсім вляглася. Завивання вітру припинилося. Із західного, навітряного боку пінаси, що високо стояла на санях, намело п’ятифутову кучугуру снігу й засипало майже весь простір під брезентом з трупами з підвітряного боку.
Було дуже холодно, й своїм надприродним зором Гіккі бачив нові темні хмари, що насувалися з півночі, але цього вечора в його світі було спокійно. Він бачив сонце, що заходило на півдні, й знав, що воно знову зійде аж через шістнадцять, якщо не вісімнадцять годин, так само на півдні, а скоро не буде сходити взагалі. Тоді настануть Темні Віки — десять тисяч років пітьми, — але це цілком влаштовувало Корнеліуса Гіккі.
Проте ця ніч була холодною й тихою. Зорі яскраво сяяли — Гіккі знав назви деяких зимових сузір’їв, що саме сходили, але цієї ночі він не міг знайти навіть Воза[131], — і він спокійно сидів собі на кормі свого човна, йому було тепло у бушлаті й вовняній шапці, руки в рукавицях лежали на планширі, він дивився вперед, в напрямку табору Терору й навіть далекого корабля, до якого неодмінно дістанеться, коли вирішить повернути життя своїй тягловій скотині й консорту. Він думав про минулі місяці й роки і вражався своєю божественною сутністю.
Корнеліус Гіккі не шкодував про жоден момент свого колишнього смертного життя. Він зробив те, що мав зробити. Він поквитався з тими зарозумілими виблядками, які посміли бодай раз зверхньо подивитися на нього, й показав іншим відблиски свого божественного світла.
Зненацька він відчув якийсь рух на заході. З певними складнощами — було дуже холодно — Гіккі повернув голову ліворуч, щоб оглянути замерзле море. Щось рухалося до нього. Можливо, це його слух — тепер неприродно і надприродно чуткий, як решта його загострених і підсилених відчуттів, — уловив звуки руху через розколоту кригу.
Якась величезна істота сунула до нього на двох ногах.
Гіккі побачив біло-блакитне хутро, на якому вигравали відсвіти зірок. Він посміхнувся. Він зрадів цьому візитові.
Та істота з криги більше не була тим, кого слід боятися. Гіккі знав, що вона прийшла до нього не як хижак, але як шанувальник. Він і це створіння зараз не були навіть рівнею; Корнеліус Гіккі міг відправити його в небуття або вигнати в найдальші закутки всесвіту одним помахом своєї руки.
Воно наближалося, іноді опускалося на чотири лапи, щоб підбігти вперед, але частіше зводилося на дві могутні ноги й ступало, як людина, хоча хода зовсім не була схожа на людську.
Гіккі відчув якусь дивна бентегу, що потривожила його глибокий космічний спокій.
Та істота зникла з виду, коли підійшла майже впритул до пінаси й саней. Гіккі чув, як вона ходить довкола брезенту, а потім залазить у халабуду, шматуючи заморожені тіла своїми довгими пазурами, клацаючи зубами розміром з добрячий ніж кожен, пирхаючи час від часу, — але не бачив її.
Він усвідомив, що боїться повернути голову.
Він дивився просто перед собою, наражаючись поглядом на порожні очниці Магнуса.
Потім раптом та тварюка опинилася поряд, нависла над планширом, здіймаючись на шість чи й більше футів над човном, попри те що й сам човен підносився на шість футів над саньми та сніговими кучугурами.
Гіккі відчув, як йому перехопило подих.
У світлі зірок із своїм новим, досконалим зором Гіккі розгледів, що бестія була ще жахливішою, ніж він бачив її раніше, ще жахливішою, ніж він навіть міг собі її уявити. Так само як він — Корнеліус Гіккі — зазнав чудесного й жахливого перетворення, перетворилося й це створіння.
Величезна істота перехилилася через планшир. Вона видихнула хмарку крижаних кристалів, що зависли у повітрі між Гіккі й носом шлюпки, і помічник купора відчув подих тисячолітньої згуби, що відгонив мертвеччиною.