На надгробку другої могили було написано:
Пам’яті Джона Гартнелла,
матроса корабля Її Величності «Еребус»,
що помер 4 січня 1846 року у віці 25 років.
«Так говорить Господь Саваоф: зверніть серце ваше на шляхи ваші».
Огій, 1–7.
За останню годину здійнявся сильний вітер, зараз майже опівночі, і більшість ліхтарів тут, на нижній палубі «Еребуса», погашені. Я дослухаюся до завивання вітру і думаю про ті дві холодні низенькі купки насипаного каміння на цьому чорному вітряному березі, думаю про двох мертвих матросів у цих двох холодних могилах, думаю про бездушну чорну прямовисну скелю, і немов навіч бачу, як залпи снігової шрапнелі вже починають працювати над тим, щоб стерти написи на дерев’яних хрестах.
7 ФРАНКЛІН
70° 03′ 29″ півн. шир., 98° 20′ зах. довг.
Приблизно за 28 миль на північний-північний захід від Землі короля Вільяма
З вересня 1846 року
Капітан сер Джон Франклін рідко бував таким задоволеним собою. Попередня зимівля у льодах біля острова Бічі, за сотні миль на північний схід від теперішнього розташування кораблів, була доволі складною з багатьох причин — він перший ладен був визнати це перед самим собою або перед рівнею, втім, він не мав у цій експедиції рівних собі за званням. Смерть трьох членів команди, спочатку Торрінгтона та Гартнелла на самому початку січня, а потім рядового королівської морської піхоти Вільяма Брейні 3 квітня, які померли від сухот та пневмонії, була для всіх тяжкою уразою. Франклін не міг пригадати жодної морської експедиції, що так швидко втратила б трьох матросів з природних причин.
Саме Франклін підібрав напис для надгробка на могилі тридцятидволітнього рядового Брейні: «Виберіть цього дня, кому служитимете» (Ісус Навін, 24:15), — і якийсь час йому здавалося, що це радше напучування нещасливим екіпажам «Еребуса» й «Терору», які ще не бунтують, але вже недалекі від цього, ніж послання до неіснуючих подорожніх, які пройдуть повз одинокі могили Брейні, Гартнелла й Торрінгтона на цьому жахливому березі з ріні та льоду.
Хай там як, але четверо лікарів після смерті Гартнелла зустрілися, порадилися і вирішили, що, можливо, початкова стадія цинги ослаблює організм матросів і призводить до того, що пневмонія і такі недуги як сухоти стають смертельними. Лікарі Стенлі, Гудсер, Педді і МакДональд порекомендували серу Джону змінити харчовий раціон матросів — свіжа їжа за найменшої можливості (незважаючи на те, що серед цієї зимової темряви не водилося нічого, крім, можливо, полярних ведмедів, а вони вже знали, що вживання печінки цього величезного звіра з якихось невідомих причин може бути фатальним). Зазнавши невдачі з пошуками свіжини й овочів, вони порадили скоротити вживання улюбленої матросами солонини й більше налягати на консервовані харчі — овочеві супи тощо.
Сер Джон погодився з цими рекомендаціями і наказав, щоб раціон на обох кораблях змінили таким чином, щоб не менше половини наїдків готувалися з консервованих продуктів із суднових запасів. Здавалося, справи пішли на лад. Більше жоден матрос не помер, ба навіть серйозно не захворів, від дня смерті рядового Брайні на початку квітня і аж до дня, коли обидва кораблі звільнилися від крижаного полону в бухті острова Бічі наприкінці травня 1846 року.
Після цього крига почала швидко скресати, і Франклін через розводдя, які вибирали двоє його досвідчених льодових лоцманів, під парами й вітрилами помчав на південний захід швидше диму з клоччя, як любили казати капітани покоління сера Джона.
Разом із сонячним світлом та чистою водою повернулися тварини і птахи, завирувало життя в морських глибинах. Під час цих виснажливо довгих полярних літніх днів, коли сонце залишалося над горизонтом майже до опівночі і температура часом піднімалася вище нуля, небеса були наповнені перелітними птахами. Франклін міг відрізнити буревісників від чирків, качок-гаг від гагарок і жвавих маленьких топірців від решти. Все ширші розводдя довкола «Еребуса» й «Терору» просто кишіли справжніми китами[39], яким позаздрив би будь-який китобій-янкі, була сила-силенна тріски, оселедців та іншої меншої риби, а також великих білух та ґренландських китів. Матроси спускали вельботи й рибалили, часто стріляючи по маленьких китах ради забави.
Кожен мисливський загін повертався зі свіжою дичиною на вечерю — з птахами, звичайно ж, але також з тими клятими кільчастими нерпами й ґренландськими тюленями, яких майже неможливо було підстрелити чи зловити в ополонках узимку і які зараз вилежувалися на відкритій кризі й були чудовими мішенями. Матросам не подобався смак тюленів — їхнє м’ясо було занадто жирне й в’язке, — але щось у ворвані цих слизьких тварин озивалося до їхнього нагуляного за голодну зиму апетиту.