Крозьє мав скористатися пожежною сокирою, щоб вибити задраєний та забитий цвяхами головний люк. Не замислюючись над тим, хто його задраїв і чому — або чи була та людина внизу ще живою, коли так щільно задраювали над нею люк, — він відкинув убік сокиру, видерся нагору й допоміг Сайленс піднятися по трапу.
Ворон неспокійно заворушився, прокидаючись, але Сайленс поколисала його на руках, і він знову тихенько засопів.
«Зачекай тут», — знаками сказав він і спустився донизу.
Спочатку він виніс на палубу важкий теодоліт та кілька своїх старих довідників, швидко визначив положення сонця, зафіксував показання приладів й занотував свої координати на полях просякнутого сіллю суднового журналу. Потім він відніс теодоліт та книжки вниз і кинув їх там, чудово розуміючи, що це останнє визначення місцеположення корабля було, можливо, найбезглуздішим вчинком з усіх, які він здійснював протягом свого довгого життя, в якому не бракувало безглуздих вчинків. Але він також розумів, що мав це зробити.
Так само, як і те, що зробив далі.
У темному артилерійському арсеналі на палубі твіндека він одне за одним вибив денця трьох барилець з порохом, висипавши вміст першого на підлогу твіндека і східці трапа, що вели у трюм (сам він туди не спускався), вміст другого барильця витрусив на нижній палубі (особливо щедро сипнувши через відчинені двері власної каюти), а вміст третього барильця розсипав чорними доріжками вздовж похилої верхньої палуби, де на нього чекала Сайленс з дітьми.
Асіяюк разом з іншими ескімосами, що залишалися на кризі, обійшли корабель, стали з його лівого борту і тепер спостерігали за тим, що відбувалося, з віддалі тридцяти футів. Собаки продовжували вити й рватися, але Асіяюк або хтось з мисливців припнув їх до кілків, вбитих у кригу.
Крозьє волів би залишитися назовні, просто неба, хай навіть і похмурого, але він примусив себе знову спуститися на палубу твіндека.
З останнього барильця лампової олії, що залишалося на кораблі, він розхлюпав пальне на всіх трьох палубах, ретельно облив двері й переділки власної каюти. Він завагався тільки раз — на порозі кают-компанії, дивлячись на сотні й сотні корінців томів.
«Боже правий, невже я не можу взяти кілька книжок, щоб перебути з ними прийдешні темні й довгі зими?»
Але зараз вони вже мали в собі темну inua мертвого корабля. Ледь стримуючи сльози, він облив їх ламповою олією.
Розливши залишки пального на верхній палубі, він пожбурив пусте барильце далеко на лід.
«Востаннє йду вниз, — пообіцяв він Сайленс на пальцях. — Спускайся з дітьми на кригу, кохана».
Люциперові сірники[133] були там, де він їх залишив три роки тому — у шухляді письмового столу.
На секунду Крозьє здалося, ніби він почув скрип койки й шурхіт замерзлих ковдр, під якими заворушився муміфікований труп. І почув тріск сухих сухожиль, коли мертва коричнева рука з довгими коричневими пальцями й жахливо довгими жовтими нігтями повільно піднялася й потяглася до нього. Крозьє не обернувся. Крозьє не кинувся бігти. Крозьє не озирнувся.
Тримаючи в руках сірники, він повільно вийшов з каюти, переступаючи через доріжки чорного пороху й калюжки лампової олії.
Він на кілька сходинок спустився головним трапом, перш ніж запалити й кинути першого сірника. Повітря там було таким затхлим, що сірник ледь зайнявся. Потім порох спалахнув з гучним виляском, вогонь перекинувся на переділку, облиту олією, й стрімко побіг у темряві на ніс і корму прокладеними пороховими доріжками.
Знаючи, що вогню на палубі твіндека було цілком достатньо — шпангоути за шість років в цій арктичній пустелі висохли і стали як трут, — він усе одно затримався, щоб підпалити доріжки пороху на нижній палубі та на відкритій верхній.
Потім він зістрибнув з десяти футів на насип з криги із західного боку корабля й вилаявся, бо його ліва нога відгукнулася болем, так повністю і не відновившись після травми. Йому слід було спуститися донизу мотузяним трапом, як, мабуть, мала достатньо глузду вчинити Сайленс. Шкутильгаючи, як дід, яким він напевно невдовзі й стане, Крозьє вийшов на кригу, щоб приєднатися до решти.
Корабель горів майже півтори години, перш ніж затонув.
Ця пожежа була неймовірним видовищем. Ніч Гая Фокса за Північним полярним колом. Цьому судну зовсім не потрібні були ні порох, ні лампова олія, зрозумів він, спостерігаючи за вогнем. Шпангоути, парусина й дошки були такими сухими, що весь корабель зайнявся, як від запалювальної мортирної бомби, для стрільби якими він був збудований багато десятиліть тому.