— Пізніше, містере Стенлі, — сказав командор Фітцджеймс.
Лікар ще щось говорив, піднявшись на палубу, але Крозьє вже відійшов доволі далеко, щоб чути його, і замахав рукою Джону Лейну, своєму боцманові, щоб той підігнав його гічку[46] до борту для сонячної прогулянки назад по вузькому розводдю туди, де ніс «Терору» увіткнувся в товстий паковий лід. Чорний дим усе ще валив з труби головного корабля[47].
Тримаючи курс на південний захід, у паковий лід, два кораблі повільно просувалися вперед ще наступні чотири дні. «Терор» спалював вугілля у величезній кількості, використовуючи свою парову машину на повну потужність, щоб протискуватися через усю товщу пакової криги. Проблиски ймовірної чистої води далеко на півдні зникли, навіть у сонячні дні. Дев’ятого вересня температура повітря зненацька впала. Тонка довга смуга відкритої води, що тягнулася за кормою «Еребуса», вкривалася млинчастим льодом, а потім зовсім замерзала. Море довкола них уже стояло дибки, здійнявшись білою масою торосів, справжніх айсбергів, льодових гребенів. За шість днів Франклін перепробував усі способи, відомі йому з арктичного досвіду: посипав чорним вугільним пилом кригу попереду них, щоб вона швидше танула, дрейфував під вітрилами, вдень і вночі посилав втомлені загони з велетенськими льодовими пилками, щоб ті шмат за шматом розпилювали і прибирали кригу перед кораблями, переміщував баласт, відправляв сотні матросів довбати лід ломами, лопатами, кирками й кілками, встановлював верпові якорі далеко попереду на все міцнішій кризі і за допомогою лебідки просував уперед «Еребус», що зайняв позицію головного судна останнього дня перед тим, як крига зненацька потовстішала — вже на цілий ярд. Нарешті Франклін наказав усім дієздатним матросам вийти на лід, дав кожному в руки по мотузці, а найкремезнішим — запряги для саней, і спробував тягти кораблі волоком, дюйм за дюймом, у поту, прокльонах, вигуках, зневірі та стражданнях. А до обіцяних весь цей час сером Джоном чистих прибережних вод усе ще залишалися двадцять, чи тридцять, чи п’ятдесят миль.
Так само ця відкрита вода могла б бути на поверхні Місяця.
А подовженої ночі 15 вересня 1846 року температура повітря впала нижче нуля, і крига почала стогнати й тертися об корпуси обох кораблів. Уранці кожен, хто піднявся на палубу, міг переконатися, що море зусібіч стало білою твердю, що тяглася до самого горизонту. В проміжку між сніговими шквалами, що раптово налітали, і Крозьє, і Фітцджеймс за допомогою секстанта змогли визначити свої координати. Обидва капітани вирахували, що вони застрягли приблизно на 70 градусах 5 мінутах північної широти і 98 градусах 23 мінутах західної довготи, десь за двадцять п’ять миль від північно-західного узбережжя острова Короля Вільяма, або Землі Короля Вільяма, хай би чим вона була (це питання досі залишалося спірним).
Вони були затиснуті у льоду посеред відкритого моря — серед дрейфуючого пакового льоду — якраз на шляху того потужного потоку криги, який льодовий лоцман Бланкі називав «рухомим льодовиком», що спускався на них з полярних областей північного заходу від незбагненного Північного полюса. Тут, наскільки вони знали, в радіусі сотні миль не було жодної бухти-притулку, а якби й була, вони не мали найменшої можливості до неї дістатися.
Того ж дня о другій годині пополудні капітан сер Джон Франклін наказав загасити топки парових машин на обох кораблях, «Еребусі» й «Терорі». Тиск підтримували тільки в опалювальних котлах, достатній для того, щоб забезпечувати циркуляцію нагрітої води в трубах, які опалювали житлову палубу кожного корабля.
Сер Джон не зробив жодного оголошення для моряків. Але ніхто й не вимагав. Цієї ночі, коли матроси влаштовувалися у своїх підвісних койках на «Еребусі» і Гартнелл, як завжди, шепотів молитву за свого померлого брата, тридцятий’ятилітній матрос Абрагам Сілі, який лежав у сусідній койці, пробурмотів:
— Ми по вуха у лайні, Томмі, і ні твої молитви, ні молитви сера Джона не витягнуть нас з нього… принаймні в наступні десять місяців.
8 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
11 листопада 1847 року
З часу тої знаменної наради, проведеної сером Джоном на борту «Еребуса», минуло один рік, два місяці і вісім днів, а обидва кораблі й досі були вмерзлими в лід приблизно там само, де їх заскочив той вересневий день 1846 року. Хоча вся маса криги постійно рухалася під дією північно-західної течії, за рік, що проминув, вона повільно обертала кригу, айсберги, тороси й обидва впольовані кораблі королівського флоту по колу, тож зараз їхня позиція залишалася майже без змін, посеред крижини на прибережній мілині десь за двадцять п’ять миль від Землі Короля Вільяма, і ця крижина повільно оберталася, як пляма іржі на одному з металевих музичних дисків в офіцерській кают-компанії.