— Усе гаразд, Едварде, — сказав Крозьє. — Я візьму свій компас.
Лейтенант Літтл усміхнувся, хоча жарт після трьох років, проведених у цих краях, вже не здавався таким дотепним. Якщо вірити показанням бортових приладів, кораблі, затиснуті у кризі, застигли ледь не над самим північним магнітним полюсом. Тут компас корисний майже так само, як лозоходець зі своєю лозою.
До них підійшов лейтенант Ірвінг. Щоки молодого чоловіка блищали від мазі, накладеної на місця, де обморожена шкіра побіліла, відмерла і злізла.
— Капітане, — почав Ірвінг квапливо, — ви не бачили там, на кризі, Сайленс?
Крозьє зняв кашкета й шарфа і витрушував крижані бурульки зі свого спітнілого й зволоженого туманом волосся.
— Ви хочете сказати, що її немає в закапелку за лазаретом?
— Ні, сер.
— Ви шукали ще десь на нижній палубі?
Крозьє головним чином хвилювало припущення, що коли більшість матросів стояли на вахті або вели пошуки пропалих, ескімоська відьма втрапила в якусь халепу.
— Так точно, сер. Жодного її сліду. Я розпитував людей, і ніхто не пам’ятає, щоб бачив її з учорашнього вечора. Тобто після… нападу.
— Чи була вона на палубі, коли та істота напала на рядового Хетера й матроса Стронґа?
— Ніхто не знає, капітане. Але могла бути. Тоді на палубі залишалися тільки Хетер і Стронґ.
Крозьє із силою видихнув. Ото буде пригода, подумав він, якщо їхню таємничу гостю, яка приблукала до них шість місяців тому, саме того дня, коли почалося все це жахіття, врешті-решт заграбастало чудовисько, яке з’явилося тут одночасно з нею.
— Обшукайте весь корабель, лейтенанте Ірвінг, — наказав він. — Кожен закуток, щілину, шафу, канатний ящик. А якщо її нема на борту, то, послуговуючись лезом Оккама[49], вважатимемо, що її… забрали.
— Так точно, сер. Чи можу я взяти трьох-чотирьох матросів, щоб допомогли мені в цих пошуках?
Крозьє похитав головою.
— Тільки ви, Джоне. Я хочу, щоб усі інші повернулися на кригу для пошуків Стронґа та Еванса протягом тих годин, що залишилися до відбою. Якщо ви не знайдете Сайленс, можете приєднатися до будь-якого загону.
— Єсть, сер.
Згадавши про тяжкопораненого, Крозьє пішов через матроську їдальню до лазарету. Зазвичай під час вечері, навіть у ці темні дні, за матроськими столами чувся бадьорий гул розмов та сміх, але сьогодні тут панувала тиша, яку переривало тільки шкрябання ложок по металу і чиясь випадкова відрижка. Виснажені люди сиділи скоцюрбившись на своїх матроських скриньках, які вони використовували замість стільців, і капітан бачив тільки стомлені обличчя, поки протискувався до носового відсіку.
Крозьє постукав об дерев’яний пілерс[50] праворуч від завіси лазарету і зайшов туди.
Корабельний лікар Педді, який сидів за столом в центрі приміщення і накладав шов на ліве передпліччя матроса Джорджа Кенна, відірвався від роботи.
— Добрий вечір, капітане, — сказав лікар. Кенн підніс до чола здорову руку.
— Що сталося, Кенн?
Молодий моряк крекнув.
— Та довбане рушничне дуло залізло мені в рукав і доторкнулося до моєї довбаної голої руки, коли я видирався на довбаний торос, капітане, перепрошую за лайку. Я висмикнув рушницю і разом з нею шість дюймів довбаного м’яса.
Крозьє кивнув і подивився навколо. Приміщення лазарету було зовсім невеличке, але зараз у нього втиснули шість койок. Одна порожня. Три матроси, хворі на недугу, яку Педді й МакДональд вважали цингою, спали.
Четвертий матрос, Дейві Лейс, витріщився на стелю — він був притомний, але вже майже тиждень ні на що не реагував. На п’ятій койці лежав рядовий морської піхоти Вільям Хетер.
Крозьє зняв другу лампу з гачка на переборні правого боргу і спрямував її світло на Хетера. Очі рядового блищали, але він не заморгав, коли Крозьє підніс лампу ближче. Його зіниці, здавалося, були постійно розширеними. Голова перев’язана, але кров та сіра речовина вже просочилися крізь бинти.
— Він ще живий? — тихо спитав Крозьє.
Недді підійшов, витираючи ганчіркою закривавлені руки.
— Це досить дивно, але так.
— Але ми бачили його мізки на палубі. Вони там і досі лежать.
Педді стомлено кивнув.
— Таке трапляється. За інших обставин він міг би навіть одужати. Звісно, залишився б ідіотом, але я міг би вставити металеву пластину в тому місці, де пошкоджено його череп, і його родина, якщо вона у нього є, турбувалася б про нього. Як про такого собі домашнього улюбленця. Але тут… — Педді стенув плечима. — Він помре від пневмонії, або цинги, або голоду.
49
Лезо (бритва) Оккама (чи принцип простоти) — принцип логіки, який приписують середньовічному філософу Вільгельму із Оккама (або Окхама). Принцип стверджує, що не треба робити більше припущень, ніж мінімально потрібно. Одне з формулювань самого Окками: «Різноманіття не слід припускати без необхідності».