— Коли це може трапитися? — запитав Крозьє. Матрос Кенн уже вийшов за завісу.
— Тільки Бог те знає, — відповів Педді. — Еванса та Стронґа ще шукатимуть, капітане?
— Так, — Крозьє повісив ліхтар назад на його місце на переборці біля входу. Тіні знову згустилися над рядовим морської піхоти Хетером.
— Я впевнений, що ви усвідомлюєте, — сказав втомлений лікар, — що шансів на порятунок юного Еванса або Стронґа не залишилось, але є висока ймовірність того, що кожен вихід на лід пошукових загонів обернеться новими пораненнями, новими обмороженнями, збільшиться ризик ампутації — багато матросів вже втратили один чи більше пальців на ногах — і що хтось когось у паніці підстрелить.
Крозьє твердо подивися на лікаря. Якби хтось з офіцерів або матросів сказав йому щось подібне, він уже наказав би висікти його канчуками. Капітан зробив поправку на цивільний статус чоловіка і його змучений стан. Доктор МакДональд валявся у своїй койці з грипом вже третю добу, тож Педді мав багато роботи.
— Будь ласка, залиште мені клопіт турбуватися про ризики продовження пошуків, містере Педді. А ви потурбуйтеся про накладання швів вар’ятам, яким бракує клепки не прикладати голий метал до своєї шкіри, коли надворі шістдесят нижче нуля[51]. Крім того, якби та істота потягла вас у темряву, хіба ви не хотіли б, щоб ми вас шукали?
Педді глухо розсміявся.
— Якщо цей видатний екземпляр Ursus maritimus, полярного ведмедя, потягне мене, капітане, я можу лише сподіватися, що зі мною буде мій скальпель, щоб я зміг встромити його собі в око.
— Тоді тримайте свій скальпель під рукою, містере Педді, — сказав Крозьє і вийшов за завісу в незвичну тишу матроської їдальні.
Джопсон уже чекав на нього біля камбузної плити з вузликом гарячих коржиків.
Крозьє насолоджувався прогулянкою попри те, що від всепроникного холоду обличчя, руки і ноги горіли, як у вогні. Але він знав, що це краще, ніж коли б вони ціпеніли. Дослухаючись до протяжних стогонів і раптового вищання криги, що ходуном ходила під ним та навколо нього в темряві, і до постійного завивання вітру, він упевнювався в тому, що хтось за ним скрадається.
На двадцятій хвилині його двогодинної прогулянки — власне, більшу частину сьогоднішньої дороги він не йшов, а переважно видирався вгору й спускався на дупі вниз схилами крижаних гребенів — хмари розійшлися, з’явився серпик місяця в останній чверті й підсвітив фантасмагоричний пейзаж. Місяць був достатньо яскравим, щоб довкола нього в кристалах льоду заблищало гало, насправді, два концентричні німби, помітив він, і діаметр більшого був достатнім, щоб покрити третину нічного неба на сході.
Зірок не було. Крозьє прикрутив лампу, щоб зберегти олію, і крокував, штрикаючи шлюпковим багром, який він узяв із собою, в кожну темну пляму поперед себе, щоб переконатися, що це тінь, а не тріщина чи розколина. Він уже дістався східного схилу айсберга, який тепер затуляв місяць, відкидаючи на чверть милі потворну чорну тінь. Джопсон і Літтл наполягали на тому, щоб він узяв рушницю, але він сказав їм, що не хоче тягти зайвої ваги. Ближчим до правди було те, що він не вірив, нібито рушниця може виявитися корисною супроти ворога, якого вони мали на увазі.
Зараз, у хвилину рідкісного затишшя, коли не чути жодних звуків, крім його важкого дихання, Крозьє раптом згадав подібний випадок з дитинства, коли взимку він малим хлопцем повертався ввечері додому після обідньої прогулянки з друзями серед засніжених пагорбів. Спочатку він стрімголов мчав через вкрите інеєм вересове пустище, але потім зупинився десь за півмилі від своєї домівки. Він пам’ятав, як стояв там, дивлячись на освітлені вікна хатин у селі, поки зимові сутінки знебарвлювали небо і довколишні горби ставали невиразними, чорними, позбавленими форми, геть незнайомими малому хлопцеві, аж поки навіть його власний будинок, що виднівся на краю села, втратив усю чіткість і об’ємність у згасаючому світлі дня. Крозьє пам’ятав, як почав іти сніг, а він самотньо стояв там, у темряві, позад кам’яного загону для овець, знаючи, що його битимуть за те, що забарився, знаючи — що пізніше він прийде, то сильніше буде битий, але все ще не маючи ні волі, ні бажання піти на вогні домівки. Він насолоджувався тихим посвистом нічного вітру і думкою, що був єдиним хлопцем — можливо, навіть єдиною людською істотою, — яка сьогодні тут, у темряві, серед вітряних, вкритих інеєм трав’яних лук вдихала запах снігу, що все падав і падав, відчуваючи свою окремішність від освітлених вікон і тепла домашнього вогнища, сповнюючись усвідомленням того, що хоч він і був мешканцем цього села, але тієї хвилини не його частиною. Це було трепетне, майже еротичне відчуття — таємне розуміння своєї відокремленості від будь-кого і будь-чого серед холоду і темряви ночі, — і зараз він знову переживав це відчуття, як не раз за всі роки його арктичної служби на протилежних полюсах Землі.