Температура залишалася низькою попри довші сонячні години що не день. І хоча ще в середині квітня Франклін наказав підняти на обох кораблях щогли, встановити реї, переоснастити такелаж і обновити парусину вітрил, усе це не знадобилося. Парові котли так і не запустили на повну потужність, вони лише нагрівали воду в трубах опалення. Дозорці доповідали про суцільну білу пустелю, що тяглася вусібіч, айсберги залишалися на тому ж місці, на якому їх прихопило кригою минулого вересня.
Фітцджеймс і лейтенант Гор разом з капітаном Крозьє з «Терору» завдяки своїм спостереженням за зірками впевнилися, що течія несе крижане поле на південь зі швидкістю якихось півтори милі на місяць, але ця крижана маса, в якій вони застрягли, оберталася проти сонця[53] всю зиму, тож вони постійно поверталися до початкової точки. Крижані гребені продовжували краяти лід і скидалися на білі відвали ходів величезних ховрахів. Крига потоншала — команди, які свердлили пожежні ополонки, тепер бачили під нею воду, — але вона все ще була завтовшки більше десяти футів.
Капітан сер Джон Франклін, попри все це, залишався спокійним, і то завдяки лише двом речам: його вірі і його дружині. Щира християнська віра сера Джона тримала його на поверхні, навіть коли тягар відповідальності та зневіри тягнули його донизу. На все, що відбувається, як він знав і палко у це вірив, — воля Божа. Те, що іншим здавалося невідворотним, зовсім не було таким у світі, де панував ласкавий і милосердний Бог. Лід може раптом скреснути посеред літа, а до цієї середини залишилось усього шість тижнів, а потім кілька тижнів під вітрилами та парами — і вони встигнуть переможно дістатися Північно-Західного проходу. Вони йтимуть під парами на захід уздовж берега, доки їм вистачить запасів вугілля, а потім під вітрилами пройдуть решту шляху до Тихого океану, вихопившись з крайніх північних широт десь у середині вересня, якраз перед тим, як на морі знову затвердне паковий лід. За своє життя Франклін бачив і більші дива. Та хоча б його призначення командором цієї експедиції — у віці шістдесяти років, після приниження, якого він зазнав на Землі Ван Дімена, — було набагато більшим дивом.
Не менш глибокою і щирою, ніж віра сера Джона в Бога, була його віра у свою дружину, навіть глибшою і часом сповненою ще більшого трепету. Леді Джейн Франклін була невгамовною жінкою… невгамовна — точнішого слова не знайти. Її воля не знала меж, і майже в усіх випадках леді Джейн Франклін спрямляла заплутані та випадкові шляхи цього світу, підпорядковуючи їх своїй залізній волі.
Сер Джон мав усі підстави вважати, що зараз, після того, як упродовж двох років від експедиції не надходило жодних вістей, його дружина вже пустила в хід свої чималі особисті кошти, зв’язки у суспільстві і, поза сумнівом, мобілізувала нескінченні ресурси волі, щоб змусити Адміралтейство, Парламент і ще бозна-які установи організувати його пошуки.
Це останнє до деякої міри непокоїло сера Джона. Понад усе він не хотів бути «порятованим» — щоб суходолом чи морем під час короткої літньої відлиги до нього на допомогу квапилася похапцем зібрана експедиція під командуванням просяклого віскі сера Джона Росса або молодого сера Джеймса Росса (якого, сер Джон був у цьому певен, неодмінно до неї залучать на наполегливе прохання леді Джейн, хоча він і відійшов від справ, пов’язаних з арктичними подорожами). Це, звісно, означало б для нього сором і безчестя.
Але поки що сер Джон залишався спокійним, бо знав, що Адміралтейство так швидко не розворушити, хай би що там трапилося, навіть такій вольовій, цілеспрямованій і впливовій особі, як його дружина Джейн. Сер Джон Барроу та інші члени міфічної Арктичної ради, не кажучи вже про офіційне начальство сера Джона в Дослідницькій службі Королівського флоту, чудово знали, що кораблі Її Величності «Еребус» і «Терор» забезпечені провізією на три роки, а то й більше, якщо запровадити строгий раціон, а крім того у них була можливість займатися риболовлею та полюванням усюди, де водиться риба і дичина. Сер Джон знав, що його дружина — його невгамовна дружина — неодмінно доможеться спорядження рятувальної експедиції, звісно, якщо до цього дійде, але жахлива і чудова інерція Королівського флоту майже напевно гарантує, що до таких спроб порятунку в ліпшому випадку вдадуться лише навесні чи влітку 1848 року, якщо не пізніше.