Потім вони знову ретельно вкладали вантаж на сани, перевіряли його кріплення, розтоплювали у казанку сніг, щоб полити на примерзлі полози, і рушали далі, прокладаючи собі шлях через лабіринт крижаних уламків вже по цей бік гребеня.
А за півгодини вони наближалися до наступного гребеня.
Їхня перша ніч просто неба на кризі була жахливо незабутньою для Гаррі Д.С. Гудсера.
Лікар ніколи в житті не ходив у жодні туристичні походи, але знав, що Грехем Гор не обманював, коли зі сміхом сказав, що на кризі усе потребує вп’ятеро більше часу: розпаковування запасів, розпалювання спиртових ламп та плиток, забивання у кригу металевих кілочків, встановлення коричневого голландського намету й розгортання багатьох скручених ковдр і спальних мішків, а особливо розігрівання консервованих супу та свинини, які вони взяли з собою.
І весь цей час людина мала рухатися — махати руками і тупотіти ногами, щоб не замерзнути.
У період звичайного арктичного літа, нагадав Гудсеру містер ДеВо, навівши для прикладу їхнє попереднє літо, коли вони крізь крихкий лід рухалися на південь від острова Бічі, температури на цій широті сонячного червневого безвітряного дня могли вирости аж до 30 градусів тепла за Фаренгейтом[55]. Але не цього літа. Лейтенант Гор виміряв температуру повітря о десятій вечора, коли вони зупинилися, щоб облаштувати табір, сонце все ще стояло над південним виднокраєм у досить яскравому небі, і термометр показав мінус два градуси за Фаренгейтом[56]. У полудень, коли вони зупинилися випити чаю з коржиками, температура була плюс шість градусів?[57]
Голландський намет був невеликий. Можливо, він порятував би їхні життя під час буревію, але цієї першої ночі на кризі вітру майже не було, тож ДеВо і п’ять моряків ладналися спати просто неба на вовчих шкурах і підстилках у самих своїх спальниках з пледів компанії Гудронової затоки — готові перебратися в тісний намет, якщо погода зіпсується, — і після хвилини вагань Гудсер вирішив теж спати просто неба разом з іншими, а не всередині з лейтенантом Гором, хай би яким люб’язним компаньйоном він був.
Денне світло зводило з розуму. Опівночі воно потьмяніло, але небо залишалося таким світлим, як о восьмій вечора в Лондоні в середині літа, і, хай йому біс, якщо Гудсер міг спати. Попри те, що він фізично виснажився більше, ніж будь-коли в житті, заснути так і не зміг. Заважав, як зрозумів Гудсер, також біль у втомлених від денних зусиль м’язах. Він шкодував, що не взяв із собою трохи настоянки опію. Маленький її ковток міг би погамувати біль і принести сонне забуття. На відміну від деяких лікарів з дипломом доктора-фармацевта, Гудсер не був наркоманом — він вживав різні опіати тільки щоб заснути або зосередитися, коли це було необхідно. Не частіше разу чи двох разів на тиждень.
Було холодно. Після вечері підігрітим консервованим супом та яловичиною з банок і прогулянки в крижаних нетрях в пошуках затишного відхожого місця — теж новий для нього досвід похідного життя й справляння природних потреб просто неба, з чим, як він зрозумів, треба впоратися якнайшвидше, щоб уникнути відмороження дуже важливих органів, — Гудсер вмостився на великій, шість на п’ять футів, ковдрі з вовчих шкур, розкатав свій особистий спальний мішок і заліз у нього поглибше. Але недостатньо глибоко, щоб зігрітися. ДеВо пояснив йому, що він має зняти черевики і засунути їх до себе в мішок, так їхня шкіра не задубне на колодку — в якийсь момент Гудсер напоровся ступнею на гвіздки, забиті в підметку одного з черевиків, — але ніхто з матросів не зняв свого верхнього одягу. Вовняні светри — всі до одного, не вперше за цей день усвідомив Гудсер, — були просякнуті потом після важкого довгого дня. Нескінченного дня.
Близько півночі день настільки перейшов у сутінки, що стали помітними кілька зірок — насправді планет, як Гудсер знав це з персональної лекції, прочитаної йому в імпровізованій обсерваторії на верхівці айсберга два роки тому. Але світло повністю так і не зникло.
Як і холод. Припинивши рухатися чи напружуватися, худе тіло Гудсера стало беззахисним проти холоду, що проникав усередину спального мішка через заширокий отвір і піднімався від льоду через волохату вовчу підстилку під ним, проповзав через товсту ковдру компанії Гудронової затоки, як холодна лапа якогось хижого звіра. Гудсера почали бити дрижати. Його зуби стукотіли. Четверо чоловіків, що спали довкола нього (ще двоє матросів стояли на чатах), хропіли так голосно, що лікар здивувався б, якби на обох кораблях за багато миль на північний захід, за незліченними гребенями торосів — Боже правий, нам знову доведеться перетинати їх на зворотному шляху! — не чули цього скреготу, скавчання й пирхання.