— Ця істота не дала б нам там облаштуватися, — додав він стиха. — Ми всі могли б переселитися в намети ще у вересні — ви ж пам’ятаєте, що я наказав підготувати ділянку для двох дюжин великих наметів, — але наметовий табір не забезпечить такого захисту, як кораблі.
— Ні, — сказав Фітцджеймс.
— Якщо кораблі витримають зиму.
— Так, — промовив Фітцджеймс. — Ви чули, Френсісе, що дехто з матросів — на обох кораблях — називають те створіння Терором?
— Ні!
Крозьє образився. Він не хотів, щоб назву його корабля використовували з такою негідною метою, як ця, навіть якщо матроси просто жартували. Але він подивився в зеленаво-карі очі командора Джеймса Фітцджеймса і зрозумів, що капітан не жартує, так само, мабуть, як і матроси.
— Отже, Терор, — сказав Крозьє, відчуваючи у роті смак жовчі.
— Вони думають, що це не тварина, — сказав Фітцджеймс. — Вони вважають, що його підступність — це щось протиприродне… надприродне… що там на кризі, в темряві — злий дух.
Крозьє ледь не плюнув з відрази.
— Злий дух, — зневажливо повторив він. — Це ті самі моряки, що вірять у привидів, фей, йон, русалок і морських чудовиськ.
— Одного разу я бачив, як ви шкребли нігтями щоглу, щоб викликати вітер[58], — сказав з усмішкою Фітцджеймс.
Крозьє промовчав.
— Ви прожили достатньо довго і мандрували достатньо далеко, щоб бачити речі, про існування яких ніхто раніше не знав, — додав Фітцджеймс, очевидно в намаганні поліпшити настрій гостя.
— Звісно, — сказав Крозьє, хрипко розсміявшись. — Пінгвіни! Я волів би, щоб вони були найбільшими тваринами тут, на півночі, якими вони, здається, є на Південному полюсі.
— В Антарктиці немає білих ведмедів?
— Ми не бачили жодного. Як і ніхто з південних китобоїв або дослідників за сімдесят років плавань вздовж берегів цієї білої, вулканічної, замерзлої землі.
— І ви з Джеймсом Россом були взагалі першими людьми, що побачили цей континент. І ці вулкани.
— Атож, саме ми. І сер Джеймс скористався з цього набагато краще. Він одружений з гарною молодою штучкою, отримав лицарське звання, щасливий, насолоджується життям у відставці. А мені… а я… тут.
Фітцджеймс кахикнув, ніби з наміром змінити тему.
— Френсісе, ви знаєте, що до цього рейсу я свято вірив в існування Відкритого Полярного моря. Я був цілком впевнений, що парламент вчинив правильно, коли дослухався до думки так званих полярних експертів — у зиму перед нашим відплиттям, пам’ятаєте? «Тайме» чимало всього публікував — про термобаричний бар’єр, про Гольфстрім, що струменіє під кригою і підігріває Відкрите Полярне море, про невідомий континент, який має бути біля самого полюса. У парламенті були настільки переконані в його існуванні, що запропонували до розгляду й ухвалили відповідні закони, аби послати в’язнів Саузгейта та інших тюрем у високі широти копати вугілля, якого має бути повно-повнісінько всього за кілька сотень миль звідси на північному полярному континенті.
Цього разу Крозьє щиро розсміявся.
— Так, копати вугілля, щоб опалювати готелі і забезпечувати паливом пароплави, які здійснюватимуть регулярні рейси через Відкрите Полярне море щонайпізніше до 1860 року. О Боже, чому я не один з тих в’язнів Саузгейта? їхні камери, на вимогу закону і заради гуманізму, вдвічі більші за наші каюти, Джеймсе, і наше майбутнє було б теплим та безпечним, якби ми тільки сиділи в такій розкоші і чекали на звістку про те, що той Північний Полярний континент нарешті відкрито й колонізовано.
Тепер розсміялися вони обоє.
На палубі над ними щось застукотіло — квапливі кроки, інакші, ніж звичайне тупцяння, — а потім гучні голоси і холодний протяг, що торкнувся їхніх ніг, вказали на те, що хтось відчинив кришку головного люка вгорі в самому кінці коридору, і кілька пар ніг загуркотіли по сходах униз.
Обидва капітани замовкли і чекали, поки в тонкі двері кают-компанії постукають.
— Увійдіть, — сказав командор Фітцджеймс.
Моряк з «Еребуса» впустив двох членів екіпажу «Терору» — третього лейтенанта Джона Ірвінга і матроса на ім’я Шенкс.
— Перепрошую, що турбую вас, командоре Фітцджеймс, капітане Крозьє, — сказав Ірвінг, злегка клацаючи зубами. Його довгий ніс побілів від холоду. Шенкс досі тримав у руках мушкет. — Лейтенант Літтл послав мене з терміновим повідомленням до капітана Крозьє.
— Продовжуйте, Джоне, — сказав Крозьє. — Сподіваюся, що ви не шукаєте досі леді Сайленс?