Ірвінг на секунду знітився, а потім сказав:
— Ми бачили її на кризі, коли поверталися останні пошукові загони. Ні, сер, лейтенант Літтл просив мене сходити за вами, бо… — молодий лейтенант затнувся, наче забув причину, з якої Літтл послав його з доповіддю.
— Містере Коуч, — звернувся Фітцджеймс до вахтового помічника з «Еребуса», який привів двох людей з «Терору» до кают-компанії, — будьте ласкаві вийти в коридор і зачинити за собою двері. Дякую.
Крозьє теж звернув увагу на незвичну тишу, бо хропіння і скрип койок в носовій частині судна припинилися. Надто багато матросів у кубрику проснулися й нашорошили вуха.
Коли двері зачинилися, Ірвінг сказав:
— Це Вільям Стронґ і Томмі Еванс, сер. Вони знайшлися.
Крозьє моргнув.
— Що означає знайшлися, хай йому біс? Вони живі? — Уперше за багато місяців він відчув спалах надії.
— О ні, сер, — відповів Ірвінг. — Тільки… одне тіло… насправді. Але воно було притулене до кормових релінгів, його помітив хтось з учасників пошукових загонів, які поверталися на корабель… близько години тому. Вартові на вахті нічого не бачили. Але воно було там, сер. За наказом лейтенанта Літтла ми із Шенксом поквапилися сюди, щоб доповісти вам про це, капітане. Шенкс підтвердить, що саме там воно і було.
— Воно? — перепитав Крозьє. — Одне тіло? Повернулося на корабель? — Капітан «Терору» нічого не міг втямити. — Мені здалося, ви казали, що знайшлися обидва, Стронґ і Еванс.
Тепер побіліло все обличчя третього лейтенанта Ірвінга, немов обморожене.
— Так, обидва, капітане. Або принаймні половина кожного з них. Коли ми підійшли подивитися на тіло, притулене до релінгів там, на кормі, воно впало і… ну… розвалилося. Так би мовити, це Біллі Стронґ вище пояса. І Томмі Еванс нижче пояса.
Крозьє та Фітцджеймс знетямлено перезирнулися.
12 ГУДСЕР
69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.
Земля Короля Вільяма, 24 травня — 3 червня 1847 року
Загін лейтенанта Гора дістався кам’яної піраміди — знака сера Джеймса Росса — на Землі Короля Вільяма пізнього вечора 28 травня, після п’яти важких днів мандрівки крижаним морем.
Гарною новиною було те, що з наближенням до острова — до останньої хвилини невидимого для них — неподалік від узбережжя з’явилися калюжки несолоної питної води. Поганою новиною було те, що більшість цих калабань утворилися внаслідок слабкого танення майже суцільного ланцюга айсбергів — заввишки до ста і більше футів, — які простягалися вздовж мілководдя та берегів і зараз стояли, як білий фортечний мур, що тягся узбережжям скільки сягав зір. Морякам знадобився цілий день, щоб подолати цей бар’єр, і для цього їм навіть довелося залишити частину одягу, палива і провізії захованими серед морської криги, щоб полегшити вантаж саней. На додачу до їхніх складнощів кілька консервованих банок супу та свинини, які вони відкрили під час перепочинку на кризі, виявилися зіпсованими, і їх довелося викинути, внаслідок чого для зворотної дороги харчів у них було менше, ніж на п’ять днів, — якщо припустити, що більшість консервних банок, які залишилися, не були зіпсутими. І після всього цього вони побачили, що навіть тут, де мав би бути заберег[59], крига все ще була завтовшки сім футів.
А найгіршим було те, принаймні для Гудсера, що Земля Короля Вільяма, або острів Короля Вільяма, як вони переконалися пізніше, стала найбільшим розчаруванням його життя. Острови Девон та Бічі далі на північ продувалися всіма вітрами, вони були непридатними для життя навіть у найсприятливіший період року і позбавленими рослинності, якщо не брати до уваги лишайників та невисоких чагарів, але вони були справжнім едемським садом порівняно з тим, що побачили моряки на Землі Короля Вільяма. Бічі міг похвалитися голим ґрунтом — трохи піску, трохи землі, вражаючими скелями і чимось на кшталт положистого берега. Нічого цього не було на Землі Короля Вільяма.
Навіть за півгодини після подолання бар’єра айсбергів Гудсер усе ще не міг зрозуміти, перебуває він на суходолі чи ні. Він приготувався відзначити цю важливу подію разом з рештою загону, бо минуло вже більше року, коли будь-хто з них ступав ногою на землю, але морська крига по той бік айсбергів переходила у завали криги берегової, і було неможливо визначити, де закінчується море і починається берег. Скрізь була крига, брудний сніг, і знову крига, і знову сніг.
Нарешті вони дісталися до відкритої всім вітрам ділянки, вільної від снігу, і Гудсер та кілька матросів упали навколішки на рінь, наче для подячної молитви, але навіть там маленька кругла галька була промерзлою, твердішою за лондонську бруківку взимку і вдесятеро холоднішою, і цей холод проникав через їхні штани та інші шари вдяганок, що покривали їхні коліна, діставався кісток, пробирався через рукавиці до долонь та пальців, як мовчазне запрошення до промерзлих пекельних кругів смерті у глибинах під ними.