З «Терору» прибув доктор МакДональд і, на пропозицію Стенлі, зайнявся обстеженням другого ескімоса — дівчини — в задній частині лазарету, відділеній від нас ковдрою, що правила за завісу. Мені здається, що лікаря Стенлі меншою мірою цікавив сам огляд дівчини, ніж те, щоб забрали її з лазарету на час кривавого зондування рани її чоловіка чи батька… хоча ні самого пацієнта, ні дівчину, схоже, не лякали ні кров, ні рана, від вигляду якої будь-яка лондонська леді — та й багато хірургів-початківців — знепритомніли б.
До речі про слабкість. Ми зі Стелі саме закінчили огляд ескімоса, що був уже на Божій дорозі, коли увійшов капітан сер Джон Франклін з двома моряками, що волочили попід руки Чарльза Беста, який, за їхніми словами, знепритомнів у каюті сера Джона. Ми наказали матросам покласти Беста на найближчу койку, і мені вистачило хвилинного побіжного огляду, щоб перелічити причини його зомління: надмірне виснаження, від якого потерпали всі члени розвідувального загону лейтенанта Гора після десяти днів постійної каторжної праці; голод (останні два дні на кризі ми практично нічого не їли, крім сирої ведмежатини); зневоднення організму (ми не могли дозволити собі втрачати час на зупинки, щоб розтоплювати сніг на спиртівках, тож вдалися до кепської практики — їсти сніг та кригу, і це радше зневоднювало організм, ніж поповнювало його вологою); і, насамкінець, причина, цілком очевидна для мене, але яку дивним чином випустили з уваги офіцери, що його опитували, — бідолашний Бест стояв і доповідав капітанам, усе ще вбраний у свої сім чи вісім вовняних вдяганок, і лише згодом йому дозволили скинути просякнуту кров’ю шинель. Після десяти днів і ночей на кризі за середньої температури близько нуля градусів[61]мені на «Еребусі» було жарко, і я поскидав із себе все, крім двох сорочок, щойно дістався до лазарету. Для Беста тепло теж виявилося нестерпним. Після того, як сер Джон переконався, що Бест оклигує — доза нюхальної солі була вже зайвою, але вона остаточно привела його до тями — він з помітною огидою подивився на нашого ескімоського пацієнта, який зараз лежав долілиць, оскільки ми зі Стенлі обстежували його спину в пошуках кулі, і наш командор поцікавився, чи він житиме.
— Житиме, але недовго, сер Джон, — доповів Стівен Семуель Стенлі.
Я просто сторопів від таких слів, сказаних у присутності пацієнта, — ми, лікарі, зазвичай повідомляємо один одному свої найжахливіші прогнози біля вмираючих клієнтів безпристрасною латиною, — але одразу зрозумів, що навряд чи цей ескімос знає англійську.
— Перекотіть його на спину, — скомандував сер Джон.
Ми зробили це якомога обережніше, і хоча біль, який відчував сивоголовий тубілець, що був при свідомості впродовж усіх наших зондувань і залишався при тямі зараз, мав бути нестерпним, він не видав ні звуку. Його погляд був прикутий до обличчя начальника нашої експедиції.
Сер Джон схилився над ним і, підвищуючи голос і промовляючи слова повільно, як звертаються до глухої дитини або до недоумка, прокричав:
— Хто… ти… такий?
Ескімос пильно дивився на сера Джона.
— Як… тебе… звати? — продовжував вигукувати сер Джон. — Якого… ти… племені?
Вмираючий чоловік мовчав.
Сер Джон похитав головою, і на його обличчі відбилося почуття відрази, викликаної чи то виглядом зяючої рани в грудях ескімоса, чи то його споконвічною зневагою до аборигенів, — я не знаю.
— Де другий тубілець? — запитав сер Джон у Стенлі.
Головний лікар, який обома руками затискав рану і накладав на неї закривавлені бинти, сподіваючись бодай уповільнити, якщо не припинити, постійну кровотечу з легені дикуна, кивнув у напрямку ніші за завісою.
— З нею доктор МакДональд, сер Джон.
Сер Джон безцеремонно пройшов за ковдру-завісу. Я почув здивований вигук, кілька незв’язних, нерозбірливих слів, а потім, коли наш начальник експедиції вийшов назад, його лице було таким багряно-червоним, що я перелякався, чи не схопив нашого шістдесятиоднорічного командора апоплексичний удар.
Потім червоне обличчя сера Джона враз побіліло.
Я із запізненням здогадався, що молода жінка, очевидно, була оголеною. Кількома хвилинами раніше я заглянув за ледь відхилену завісу і помітив, що коли МакДональд жестом наказав їй зняти верхню одіж — парку з ведмежої шкури, — дівчина кивнула, скинула важку вдяганку, і виявилось, що під нею вище пояса на дикунці нічого немає. В той час я був заклопотаний вмираючим чоловіком на столі, але подумки зауважив, що такий спосіб зберігати тепло під широким хутряним одягом дуже розумний і набагато кращий, ніж численні вовняні светри, які ми всі носили в розвідувальному загоні бідолашного лейтенанта Гора. Голяка під звіриною шкурою тіло само зігрівається під час холоду і, відповідно, само охолоджується в разі потреби, як, наприклад, під час напруження сил, оскільки піт буде швидко поглинатися волосинками вовчої чи ведмежої шкури. Вовняні ж светри, які носимо ми, англійці, майже миттєво просочувалися наскрізь потом, ніколи як слід не висихали, швидко вистигали, коли ми припиняли йти або тягнути сани, і значною мірою втрачали свої ізоляційні властивості. І майже напевно, що на час нашого повернення на корабель ми тягли на своїх плечах вагу, чи не вдвічі більшу за ту, з якою ми полишили судно.