— Й гадки не маю, сер.
— Це могла зробити тварина? — наполягав він.
Я замислився. Мені це не спадало на думку.
— Можливо, — відповів я нарешті, хоча мені було дуже важко уявити якусь арктичну м’ясоїдну тварину, яка відкушує язика дитині, але залишає її живою. Але знову ж таки, загальновідомо, що в ескімосів побутує звичай жити разом з дикими собаками. Я бачив таке на власні очі у Диско Бей.
Більше запитань про ескімосів не було.
Вони цікавилися подробицями смерті лейтенанта Гора і попросили описати істоту, що вбила його, і я відповів правду: саме тоді я був заклопотаний порятунком ескімоса, який вийшов з туману і був підстрелений рядовим Пілкінгтоном, тож я побачив лише мить смерті Грехема Гора. Я пояснив, що через пелену туману, в якій де-не-де були просвіти, мою розгубленість від раптових гучних криків, гуркоту мушкета і пострілу лейтенантового пістоля, обмежене поле зору з того боку саней, де я сидів навколішки, швидке й безладне переміщення людей і плям світла, я нічного до пуття не розгледів: я бачив тільки велику білу примару, яка зусібіч огорнула бідолашного офіцера, вогонь з його пістоля, спалахи інших пострілів, а потім знову все заволокло туманом.
— Але ви впевнені, що це був білий ведмідь? — запитав командор Фітцджеймс.
Якусь мить я вагався.
— Якщо це й був білий ведмідь, — сказав я нарешті, — то надзвичайно великий екземпляр Ursus maritimus[62]. Мені здається, що це якийсь ведмедеподібний хижак — величезне тіло, гігантські лапи, мала голова, обсидіанові очі, — але деталі не були такими чіткими, як вони озвучені в цьому описі. Що я найбільше запам’ятав, так це те, що ця істота з’явилась, здавалося, нізвідки — просто виросла довкола людини, — і що на зріст вона принаймні вдвічі вища за лейтенанта Гора. Це було жахливе видовище.
— Я певен, що саме так усе й було, — сухо, майже саркастично, як мені здалося, сказав сер Джон. — Але чим же ще могло воно бути, містере Гудсер, якщо не ведмедем?
Я не вперше помітив, що сер Джон, коли звертався до мене, ніколи не послуговувався моїм законним званням доктора. Він вживав слово «містер», як міг би звертатися до будь-якого помічника або нестройового унтер-офіцера. Лише через два роки я збагнув: підстаркуватий експедиційний командор, якого я так глибоко шанував, жодною мірою не поважає навзаєм якогось там корабельного лікаря.
— Я не знаю, сер Джон, — відповів я.
Я хотів повернутися до свого пацієнта.
— Наскільки я пригадую, ви виявляли інтерес до білих ведмедів, містере Гудсер, — продовжував сер Джон. — Чому?
— Я вчився на анатома, сер Джон. І до відплиття експедиції сподівався стати ще й натуралістом.
— Більше не сподіваєтеся? — запитав капітан Крозьє з його м’яким провінційним акцентом.
Я знизав плечима.
— Я збагнув, що польові дослідження не є моєю сильною рисою, капітане.
— Але ви робили розтин кількох білих ведмедів, яких ми підстрелили тут, а також на острові Бічі, — наполягав сер Джон. — Вивчали їхні скелети та мускулатуру. Спостерігали за ними на кризі, як і всі ми.
— Так, сер Джон.
— Як ви гадаєте, чи рани лейтенанта Гора є відповідними до пошкоджень, яких може завдати така тварина?
Я вагався тільки мить. Я оглядав труп бідолашного Грехема Гора перед тим, як ми поклали його на сани для жахливої подорожі назад через пакову кригу.
— Так, сер Джон, — сказав я. — Білий полярний ведмідь, який мешкає в цьому регіоні, наскільки нам відомо, — найбільший хижак-одинак на Землі. Він може важити в півтора рази більше і в стійці на задніх лапах бути на три фути вищим, ніж гризлі, найбільший і найжорстокіший ведмідь Північної Америки. Це дуже сильний хижак, цілком здатний розчавити груднину і переламати хребет людини, як це було у випадку з горопашним лейтенантом Гором. Ба більше, білий арктичний ведмідь — єдиний хижак, який має звичку полювати на людину.
Командор Фітцджеймс прокашлявся.
— Докторе Гудсер, — сказав він тихо, — одного разу в Індії мені довелося побачити надзвичайно лютого тигра, який — якщо вірити селянам — з’їв дванадцять чоловік.
Я кивнув, тієї ж миті усвідомивши, наскільки жахливо був утомленим. Виснаження діяло на мене, наче міцний трунок.
— Сер… командоре… джентльмени… ви всі бачили світу більше, ніж я. Проте я прочитав доволі багато книжок на цю тему, з яких я можу зробити висновок, що всі решта суходільних м’ясоїдних тварин — вовки, леви, тигри, інші види ведмедів — убивають людей, тільки якщо їх спровокували, а деякі з них, як ось ваш тигр, командоре Фітцджеймс, стають людожерами, якщо їх примушує до цього хвороба або поранення, яке робить неможливим полювання на їхню природну здобич, але тільки білий арктичний ведмідь — Ursus maritimus — цілеспрямовано переслідує людських істот і вбиває їх як свою поживу.