Крозьє кивнув.
— Звідкіля вам про це відомо, докторе Гудсер? З ваших книжок?
— До певної міри, сер. Але я провів більшість часу в Диско Бей, розмовляючи з місцевими мешканцями про повадки ведмедів, а також розпитував капітана Мартіна з «Ентерпрайза» і капітана Даннерта з «Принца Вельського», коли ми стояли на якорі поряд з ними в Баффіновій затоці. Ці два джентльмени відповіли на мої запитання про білих ведмедів і познайомили мене з кількома своїми матросами, серед яких було двоє літніх американських китобоїв, кожен з яких провів посеред криги понад десяток років. Вони розповіли багато цікавих історій про білих ведмедів, що полюють на ескімоських тубільців і навіть викрадають матросів з їхніх власних кораблів, затертих кригою. Один старий моряк — наскільки можу пригадати, звали його Коннорс — сказав, що у двадцять восьмому році з їхнього корабля ведмеді поцупили не одного, а двох кухарів одразу… одного з них схопили на нижній палубі, коли він порався біля плити, поки матроси спали.
Капітан Крозьє на це лише посміхнувся.
— Можливо, нам не варто довіряти кожній казці, розказаній старим моряком, докторе Гудсер.
— Ні, сер. Звичайно ж ні, сер.
— Гаразд, на цьому все, містере Гудсер, — сказав сер Джон. — Якщо у нас виникнуть ще якісь питання, ми вас знову викличемо.
— Так, сер, — сказав я і втомлено повернувся, щоб піти назад у лазарет.
— О, докторе Гудсер, — гукнув до мене командор Фітцджеймс, перш ніж я встиг переступити поріг каюти сера Джона. — Я маю одне запитання, хоча мені й страшенно незручно, що у мене немає на нього відповіді. Чому білого ведмедя називають Ursus maritimus[63]? Я сподіваюся, не через їхню любов закусувати моряками?
— Ні, сер, — сказав я. — Гадаю, таку назву арктичним ведмедям дали тому, що вони радше морські ссавці, ніж суходільні тварини. Я читав повідомлення про білого арктичного ведмедя, поміченого за сотні миль від берега, та й капітан Мартін з «Ентерпрайза» розповідав мені, що білий ведмідь нападає на жертву дуже стрімко — чи то на землі, чи то на кризі, розвиваючи швидкість понад двадцять п’ять миль за годину, і водночас він є одним з найвитриваліших плавців у морі, здатним проплисти шістдесят чи сімдесят миль без відпочинку. Капітан Даннерт сказав, що одного разу його корабель ішов на швидкості вісім вузлів з ходовим вітром, далеко від суходолу, і два білі ведмеді пливли поряд з кораблем близько десяти морських миль, а потім просто перегнали його, попливши до далеких плавучих крижин зі швидкістю і легкістю кита-білухи. Звідси й назва — Ursus maritimus… ссавець, так, але переважно морське створіння.
— Дякую, містере Гудсер, — сказав сер Джон.
— Звертайтеся, сер, — сказав я і вийшов.
4 червня 1847 року (продовження)
Ескімос помер через кілька хвилин по опівночі. Але спершу він заговорив.
Я саме заснув, сидячи, обпершись спиною на переділку лазарету, коли це Стенлі розбудив мене.
Сивий чоловік усе ще боровся за життя, лежачи на хірургічному столі, його руки рухалися, наче він намагався випірнути з-під води на повітря. Кровотеча з пробитої легені стала сильнішою, і кров стікала з підборіддя на забинтовані груди.
Я підкрутив світло в ліхтарі, ескімоська дівчина підвелася з кутка, де вона спала, і ми втрьох схилилися над помираючим чоловіком.
Старий ескімос зігнув палець і ткнув ним себе в груди, поряд з діркою від кулі. Після кожного судомного вдиху він відкашлювався все яскравішою артеріальною кров’ю, але все-таки зміг прохрипіти якісь слова. Я скористався шматком крейди, щоб записати їх на грифельній дошці, якою ми зі Стенлі послуговувалися для спілкування, коли поруч спали пацієнти.
— Angatkut tuquruq! Quarubvitchuq… angatkut turquq…. Paniga… tuunbaq! Tanik… naluabmiu tuqutauyasiruq… umiaqpak tuqutauyasiruq… nanuq tuqutkaa! Paniga… tunbaq nanuq… angatkut ququruq!
А потім кровотеча стала такою сильною, що він більше не міг говорити. Кров забила у нього з рота фонтаном і пінилася, душила його, аж поки — попри те, що ми зі Стенлі підняли його, намагаючись допомогти очистити його дихальні шляхи, — він уже захлинався кров’ю. Після жахливої агонії груди старого востаннє здійнялися, він упав нам на руки, а його погляд зупинився й осклянів. Ми зі Стенлі опустили його на стіл.