— Єсть, сер.
— Перепрошую, капітане, — сказав я, — але чому не відпустити її назад до племені?
Крозьє на це посміхнувся.
— За звичайних умов я б, звісно, пристав на таку пропозицію, докторе. Але тут, у радіусі ста п’ятдесяти миль, немає жодних відомих ескімоських поселень, ба навіть найменшого сільця. Ескімоси — кочовий народ, особливо ті, яких ми звемо північними горцями, — але що привело цього старого чоловіка і юну дівчину на пакову кригу так далеко на північ влітку, коли тут нема ні китів, ні моржів, ні тюленів, ні карибу, ні будь-яких інших тварин, крім білих ведмедів і вбивчих примар на кризі?
Я не мав відповіді на це запитання, але мені воно здалося напрочуд доречним.
— Може трапитися, — продовжував Крозьє, — що наше життя залежатиме від того, чи вдасться нам порозумітися з місцевими ескімосами. Тож чи варто нам відпускати жінку, перш ніж ми з нею потоваришуємо?
— Ми застрелили її чоловіка чи батька, — зауважив лікар Стенлі, кинувши погляд на німу молодицю, яка все ще вдивлялася у вже порожню пожежну ополонку. — Наша леді Сайленс не повинна відчувати щодо нас якогось милосердя.
— Саме так, — сказав капітан Крозьє. — І в нас досить нагальних проблем без того, щоб ця дівка привела військову ватагу лютих ескімосів до наших кораблів, щоб повбивати нас сонних. Ні, я думаю, капітан сер Джон Франклін правий… вона має залишитись з нами, поки ми не вирішимо, що робити… не тільки з нею, але і з самими собою.
Крозьє усміхнувся Стенлі. Це було вперше за два роки, наскільки мені пам’яталося, коли я бачив усмішку капітана Крозьє.
— Леді Сайленс… Добре, Стенлі. Дуже добре. Ходімо, Джоне. Ходімо, міледі.
Вони рушили на захід через хуртовину в напрямку першого стикового гребеня. Я піднявся по сніговому схилу на борт «Еребуса», повернувся до своєї крихітної каютки, яка зараз видавалася мені справжнісіньким раєм, і заснув міцним сном — уперше відтоді, як лейтенант Гор повів нас по кризі на південь-південний схід десятьма днями раніше.
15 ФРАНКЛІН
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах., довг.
11 червня 1847 року
До дня, коли йому судилося померти, сер Джон майже відійшов від шоку, який він отримав, побачивши оголену ескімоську дівчину. Це була та сама молода жінка, та сама юна шльондра, скво з мідяного племені, яку диявол послав спокушати його під час першої експедиції 1819 року, п’ятнадцятилітня коханка безвідповідального Роберта Гуда на ім’я Зелена Панчоха. Сер Джон був переконаний у цьому. Спокусниця мала таку ж кавово-коричневу шкіру, яка, здавалося, світилася навіть у темряві, була такого ж зросту, мала такі ж округлі дівочі груди, такі ж коричневі соски і таку ж чорну, як пір’їна ворона, смужку волосся на лобку. Це була та сама суккуба[64].
Шок капітана сера Джона Франкліна від споглядання її оголеною на столі лікаря МакДональда в лазареті — на його кораблі — був цілковитий, але він був переконаний, що вдало приховував свою реакцію від лікарів та решти капітанів упродовж цього нескінченно довгого, божевільного дня.
Церемонія поховання лейтенанта Гора відбулась у п’ятницю, пізно ввечері, четвертого червня.
Цей ритуал потребував напруженої попередньої роботи численної команди матросів упродовж більш ніж доби, аби пробитися через лід до води, що дозволило б провести морський поховальний обряд, і їм довелося використати чорний порох, щоб підірвати верхній десятифутовий шар льоду, а потім узятися за кирки й лопати, щоб розчистити широку вирву від вибуху і прорубати останніх п’ять футів криги чи близького того. Коли десь опівдні вони закінчили цю роботу, містер Вікес, тесля з «Еребуса», і містер Хані, тесля з «Терору», збили вишукане дерев’яне риштування над отвором розміром десять на п’ять футів над темним морем.
Робочі бригади з довгими баграми стояли біля вирви і розбивали лід, що намерзав під помостом.
У відносному теплі судна тіло лейтенанта Гора почало швидко розкладатися, тож теслі виготовили масивну домовину з червоного дерева, яку з внутрішнього боку обшили пахучим кедром. Між двома шарами дерева розмістили шар свинцю замість традиційних двох артилерійських ядер, вкладених у звичайний поховальний чохол, аби мати певність, що тіло потоне. Містер Сміт, коваль, виплавив у горні, обробив молотом та вигравіював гарну меморіальну дошку з міді, яку прикрутили до віка труни. Оскільки поховальна церемонія була якоюсь сумішшю суходільного поховання та більш звичного поховання у морі, сер Джон спеціально наполіг, щоб труну зробили достатньо важкою, аби вона зразу затонула.