Сер Джон усміхався сам до себе, усвідомивши, що запам’ятовує цю сцену, цю мить, як цікавий епізод, про який він згодом розповість Джейн, доньці Елеанорі та улюбленій небозі Софії. Останнім часом він доволі часто так чинив, розглядаючи їхні поневіряння на кризі як матеріал для низки захопливих оповідок, ба навіть втілював їх у слова, — і виходили ці розповіді не надто багатослівними, а саме такими, щоб заволодіти зачудованою увагою слухачів, — для майбутнього використання в колі прекрасних дам і під час званих обідів. Цей день — безглузда стрілецька засідка, матроси, що в ній скупчилися, гарний настрій, запах рушничного мастила, вовни і тютюну, навіть низькі сірі хмари, поземок та легка напруга, з якою вони очікують на свою здобич, — колись, у майбутньому, стане йому в пригоді.
Раптом погляд сера Джона ковзнув ліворуч, понад плечем лейтенанта Ле Вісконте, до поховальної вирви не далі як за двадцять футів від південної стіни намету. Ополонка, прорубана у кризі над чорною водою, вже давно замерзла, та й саму вирву з дня похорону майже цілком замело снігом, але навіть від одного погляду на це заглиблення сентиментальне серце сера Джона болісно стиснулося на згадку про молодого Гора. Однак церемонія вдалася на славу. І він, капітан сер Джон Франклін, провів заупокійну службу з гідністю і честю, як і належить військовій людині.
Сер Джон помітив якісь два чорні предмети, що лежали поруч на самому денці заглибини у кризі — темні камінці, мабуть, або ґудзики чи монети, які залишив котрийсь із матросів на згадку про лейтенанта Гора, церемонія поховання якого проходила якраз тиждень тому. І в тумані, у тьмяному мінливому світлі завірюхи маленькі чорні кружальця, майже непомітні, якщо тільки не знати точно, куди слід дивитися, здавалося, витріщалися на сера Джона із сумним докором. Він подумав, що, можливо, через якісь вибрики погоди два маленькі отвори у крижаній товщі, попри мороз і сніг, не замерзли, таким чином утворивши ці два маленькі кружальця чорної води на тлі сірої криги.
Чорні цятки блимнули.
— Е-е-е… сержанте… — почав було сер Джон.
Усе дно поховальної вирви раптом вивергнулося назовні. Щось величезне, біло-сіре, могутнє стрімко вихопилося з ополонки, кинулося в бік їхньої засідки, вихором промчало повз і зникло за південною стіною з парусини, за межами поля зору, що відкривалося зі стрілецької амбразури.
Морські піхотинці, очевидно, не впевнені в тому, що вони тільки-но побачили, не встигли зреагувати. Якась могутня сила вдарила по південній стінці засідки менш ніж за три фути від Ле Вісконте і сера Джона, ламаючи залізний каркас і шматуючи парусину.
Морські піхотинці та сер Джон скочили на ноги, парусина затріщала над ними, позад них і обабіч них, і чорні пазурі завдовжки з тесак Бові[71] розпанахали тканину. Усі одразу закричали. Нестерпний сморід падла забивав памороки.
Сержант Брайан підняв свій мушкет — ця істота була всередині, вона була з ними, серед них, стискаючи навколо них кільце жорстоких лап, — але перш ніж він встиг вистрілити, їх накрило сморідною хвилею дихання хижака. Голову сержанта немов змело з плечей, вона пролетіла через стрілецьку амбразуру і покотилася по кризі.
Ле Вісконте закричав, хтось вистрілив з мушкета — куля вразила тільки морського піхотинця поруч. А наступної миті стелю парусинової засідки зірвало, і щось величезне нависло над ними, затуляючи небо; і в ту хвилю, як сер Джон націлився вискочити з намету через прорвану парусину, несамовитий біль пронизав його ноги під самими коліньми.
Потім речі втратили чіткість і сенс. Його наче перевернуло догори дриґом, він бачив матросів, які, мов кеглі, котилися по кризі, матросів, викинутих зі зруйнованої засідки. Вистрілив ще один мушкет, але тільки тому, що морський піхотинець шпурнув зброю під ноги і спробував утекти рачки. Сер Джон бачив усе це — неможливе, безглузде, — теліпаючись униз головою. Біль в його ногах став нестерпним, потім пролунав тріск, а потім його жбурнули в поховальну ополонку, де на нього чекало нове чорне коло. Його голова пробила тонку кірку криги, як крикетний м’ячик шибку.
Холоднеча води на мить зупинила шалене калатання серця сера Джона. Він спробував закричати, але захлинувся солоною водою.
Я в морі. Вперше у своєму житті, я в самому морі. Як дивно.
Потім він несамовито борсався, крутився й перекручувався, відчуваючи, як з нього облазять клапті його пошматованої шинелі, не відчуваючи своїх ніг, не знаходячи жодного опертя в крижаній воді. Сер Джон загрібав руками, не розуміючи в жахливій непроникній темряві, чи він пробивається до поверхні, чи ще глибше занурюється в чорну воду.